Юрко Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спину революції», в серце Росії. Інстинктивно вони відчували, що те треба зробити.

Увігнати ніж у серце Росії негайно, навіть не рахуючись із безпосередніми наслідками того для нас, таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?

У стихійній ненависті до Росії була найбільша внутрішня сила нашої революції. Але в ній же була й наша слабість. Авторитет провідників серед неофітів занадто великий. Він необмежений. Неофіти ніколи не перебільшують свого почуття, не перебільшують своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму — пам'ятає, що недавно грубо помилявся і служив фальшивим богам.

Тому-то й не диво, що не зважаючи на майже вулканічний характер ненависті до Росії, яка відчувалася на з'їзді, вибуху не було. Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію! Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.

Найкритичніший момент був, коли з'їзд довідався, що командуючий київською військовою округою полк. Оберучев вживав заходів для оборони органів російської влади на Україні, боячись атаки на них з боку українців у зв'язку з мнимою постановою з'їзду. То була несвідома провокація.

Які не були б великі запаси революційної енергії в масах і якого би напруження не досягли настрої юрби, без зовнішнього подразнення ніколи не дійде до вибуху. Таким подразненням і були заходи Оберучева.

Для людини, яка не переживала і не відчувала на собі масового психозу, яким і є психоз революції, мабуть буде смішним обурення півтретя тисячі членів з'їзду, представників півторамільйонної озброєної маси, на якогось там Оберучева, що завдяки своєму кретинізмові, з переляку збирався обороняти від української нації контору державної скарбниці та почту і телеграф у Києві. Але в Києві тоді ніхто не сміявся. Всі тіпалися: одні з обурення і бажання кров'ю змити образу, другі тіпалися з переляку, треті й самі не знали, чого вони тіпалися.

Авторитет Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших довго боровся з безмежним інстинктивним поривом маси з'їзду, що рвалася оборонити честь нації. І невідомо, чим кінчився би цей двобій революційної маси з купкою людей, що виступали в невластивій їм ролі вождів революції. Та неждано ця купка людей одержала підтримку. їй допоміг Оберучев.

Само собою, що штаб військової округи мав не погані інформації про те, що діється на з'їзді. В критичну хвилину в штабі округи вирішили підтримати тих, що боролися проти української революції. Оберучев надіслав повідомлення, що його спровокували і що він уже відкликав своє зарядження.

Ще й по тім з'їзд вимагав арешту і покарання Оберучева і заміни його та інших представників російської влади українцями, які підлягали би Центральній Раді. Але безпосередні наслідки зовнішнього подразнення минали. Потрохи провідники опановують ситуацію. З'їзд переходить до праці відповідно до прийнятої програми.

Звіти з місць. З-поза найрізнорідніших фактів і фарб, якими ілюструють свої звіти делегати, досить яскраво видно все те ж нестримно- могутнє: «Я хочу жити і так буде!» Нема інтелігентних сил до організаційної праці, мало старшин, ніяких інструкцій з центру; перешкоди з боку російського командування, боротьба проти нас пануючої російської демократії — все усувається перед непереможним бажанням самим творити своє життя. І маси дійсно його творять. Свідчать про це кількість делегатів на з'їзд і півторамільйонна маса на місцях, що зі зброєю в руках чекає наказів з Києва, та чи не найкращий свідок те, що росіяни заборонили з'їзд, а тепер бояться про те згадувати і ставлять охорону біля своїх інституцій.