Юрко Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Звіт Військового Генерального Комітету. Працювали, аж пріли. Працювали в якійсь маленькій кімнатці, що відступила «із велікодушія» російська революційна демократія. Прохання, проекти, попередження, передбачення — все пішло до Петербурга, а наслідки раптом зводяться до нулі. «Глух і нєм» Петербург до розпучливих криків і жестів з Києва. Треба інших заходів, щоби розрушити петербурзьке «правительство».

З'їзд обурюється. Не на петербурзьких панів, розуміється. В головах делегатів не знаходиться місця для мотивів поведінки Військового Генерального Комітету, що понижує гідність нації.

Знову контратака провідників. Каяття Генерального Комітету. Обіцянки робити так, як накаже з'їзд. Скарги на брак уповноважень.

З'їзд надає Військовому Генеральному Комітетові права головної команди військ і вимагає від нього практичної роботи, а не листування з Петербургом.

Підчас праці з'їзду військовий лікар Кекало робить цікаву заяву від групи «самостійників». «Самостійники» вирікаються опозиції до «автономістів-федералістів», при умові, що «так постановить весь народ». В цій заяві ховалося наше рідне «постольку-поскольку». Треба було тільки сили і хисту, щоби його послідовно перевести в практиці.

Як звичайно, висліди праці — постанови з'їзду є продуктом компромісу. То був компроміс, на який раз у раз погодиться душа неофіта під впливом своїх провідників, що в його уяві є заступниками Бога на землі.

Та все ж таки в постановах з'їзду є речі, яких однаково лякалися і російська демократія і наші ідеологи «єдінаго революціоннаго фронта» з Росією. Поміж іншим з'їзд постановляє:

— Пропонувати Українській Центральній Раді до уряду (російського) більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю. Дальше з'їзд забезпечує найактивнішу підтримку Центральній Раді в усіх її заходах і кличе весь зорганізований український народ одностайно і неухильно виконувати всі її постанови.

Ще дальше говориться про військо:

— Доручає Українському Військовому Генеральному Комітетові, якнайскоріше розробити детальний план українізації війська й ужити всіх заходів для негайного переведення його в життя. Щоб усі звертання Українського Військового Генерального Комітету до вищої російської військової влади визнавалися і виповнювалися нею обов'язково.

— Прикази Українського Військового Генерального Комітету для всіх вояків-українців і українських військових організацій від сьогодні обов'язкові.

У своєму наказі Генеральному Комітетові не забув з'їзд і про Вільне Козацтво, якого представники були на з'їзді. Він доручив Генеральному Комітетові організацію і кермування нашою національною гвардією.

Перед кінцем з'їзду всі задоволені зі своєї праці. Задоволені з того, що довелося переживати великі хвилини пориву нації до нового, вільного життя. У такі моменти людська душа м'якшає. Масами опановує великодній настрій, вони прощають гріхи своїм братам і з'їзд. «висловлює Генеральному Комітетові щиру подяку».

Підчас виборів до Військового Генерального Комітету і виборів Всеукраїнської Ради Військових Депутатів знову відбувається процедура зі «сповіддю» кандидатів перед цілим з'їздом.

Були люди, що відмовлялися «від честі» вихваляти самих себе, і за них говорили члени з'їзду, що знали кандидатів. Але були й сумні випадки, де люди говорили про себе таке, що вказувало на велике бажання потрапити до складу високих інституцій і одночасно на повну політичну несвідомість. Один заявлявся «соціал-революціонером самостійником», інший «земельної партії», а ще інший «безпартійним соціал-демократом» і т. п.

Нарешті вибори скінчилися.

Самими резолюціями та виборами не можна було обмежитися. Не досить того було і членам з'їзду, і виборцям, і цілій нації. Україна чекала «рішучого слова».

Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ. Центральній Раді після постанови з'їзду не можна було звертатися до Петербурга. Тому виконавчий комітет губерніальної ради об'єднаних громадських організацій «з відома» Центральної Ради, а може і на її пропозицію, послав до Петербурга розпучливу телеграму, прохаючи як найшвидше полагодити українське питання зверху.

Петербург і на сей раз мовчав. Мав він свої справи і не було в нього ні часу ні бажання «лагодити» немилі йому справи. Відповіді не дочекалися. Та з'їзд не дуже то й чекав.

У вечері 10 червня ст. ст. в залі великого міського театру не чути було ні одного віддиху, ні одного руху. Тисячі людей, немов закам'яніли. Тільки, тремтячи, шелестів папір в руках чоловіка, що стояв по середині сцени. Залунали слова Першого Універсалу. Не зміст Універсалу творив магічне вражіння на маси. Змістові можна і треба багато закинути дечого. Але факт оголошення не чого-небудь іншого, а «Універсалу», говорив сам за себе. Україна поривала з Росією, хоч про те й не говорилося в Універсалі, хоч автори Універсалу і боялися того.