Павло Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

3. Третя група — це різні старшини воєнного часу, з леґіонових, поліційних і подібних формацій, елемент молодий, під оглядом особистого складу дуже пестрий та дуже різної вартости. Це дуже своєрідна група та важка до дослідження.

Так виглядала справа старшинського корпусу наприкінці 1943 р. Коли ще візьмемо під увагу велике число німецьких офіцерів, головно штабових, спеціялістів та командирів великих одиниць, ясно бачимо, як слабо була поставлена справа старшинських кадрів, які не тільки, може, не творили національного моноліту, але навіть між собою були дуже зрізничковані.

Тимчасом життя дивізії плило своїм руслом. Цей час називали у нас «полюванням на людей». Щоденно відбувалися персональні зміци в складах сотень. Дивізійні частини набирали собі людський матеріял до дальшого вишколу. Це в багатьох випадках не могли бути невишколені рекрути, бо йшло про спеціялізацію, а не простий вишкіл піхоти. Наша сотня поволі маліла і її стан звузився до чоти. Це сталося так, що 4 чоти нашої 2, відтак 11 сотні перенесено до 14 дивізіону протилетунської артилерії під команду гавптштурмфюрера Віртеса. Вони з дня на день очікували виїзду до Мюнхену, де тоді був центр вишколу протилетунської артилерії. До осталих недобитків 11 сотні долучено так зв. «Офіцірсцуґ» — чоту українських офіцерів 1914—20 рр., що по перевишколі, мали назад дістати свої степені, а цілість дістала шумну назву «Шіценлєркомпані». Однак її скоро розформовано, і ми теж знайшлися у популярному тоді «Флякабтайлюнґу». Говорилося загально, що в половині грудня 1943 р. виїдемо на артилерійський вишкіл, у початках лютого повернемось, а на весну дивізія, як цілість, буде зформована і готова до бою. І дійсно, 12 грудня, заладували нас в ешельон і ми виїхали. З доволі мішаними почуваннями прощалися хлопці з військовою колискою української молоді — близьким до Галичини Гайделяґром, де так легко було приїхати «безухам».

І так історія 2 сотні давнього «Цетбефав» продовжується у 14 дивізіоні протилетунської артилерії. Однак це вже матеріял до наступного розділу.

Всі ми мабуть читали замолоду, чи радше в діточому віці «Чмелика» Королева-Старого.

Молодий полтавець, син національно настроєних батьків, дістається, при помочі чомусь, німецького гавптмана Йогана Шульца, до Мюнхену. Він студіює і захоплюється Европою. Ходить до англійського парку, буває в Прінц Реґентен Театрі, музеях, лазить на статую Баварії і т.д.

Мабуть, неодин з молодих адептів артилерії думав про цього нашого попередника, Максима Крушенка, та місто, яке він з таким захопленням описує. Бо йшлося про місто, яке має свою опінію в усьому світі, місто — столицю Баварії, місто мистецтва з його музеями, театрами, палатами та культурними й історичними пам'ятками. Хотілося пізнати столицю націонал-соціялізму, місто, де відбувалися історичні події великої міри, побачити Брунатний Дім, Фельдгернгалє та «вічну варту», а до цього, як дехто казав, треба поспішати, бо може бути запізно. Спеціяльних українських традицій у Мюнхені ми не шукали, бо й важко було б. Хиба може представництво Галицького уряду в роках визвольної боротьби, ну — і Мюнхен, це ж резиденція «Гетьмана України Обаподи Дніпра», Полтавця Остряниці. Так що, хоч як це не дивно, українство на мюнхенському ґрунті не таке вже незакорінене, як могло б здаватися.

Від наших попередників у протилетунському ремеслі знали ми вже про існування якогось Фрайману та СС Касерне в ньому. Чували ми вже про колосальні, може єдині в своєму роді, касарні, про довжину коридорів, по «яких уфавде мотоциклом їздить», чували неодно таке, чого в дійсності не було ніколи…

Оці наші попередники, це — 80 добровольців «першої тури», тобто: покликаних 17.7.1943, згадуваних уже, як кадра 14 дивізіону протилетунської артилерії, що відбули тут від серпня до листопада 1943 протилетунський вишкіл. Тепер ми разом з ними, маємо перейти основну спеціялізацію та створити кістяк для справжнього дивізіону. Отак найшлися ми в службі святої Варвари, патронки всякої артилерії.

Є нас тепер 252-ох, розділених на 3 німецькі батерії: легку (2 цм), середню (3,7) і тяжку (8,8). Панує у нас типове двоєвластя: організаційно творимо осібний дивізіон, але вишкільно належимо до німецьких батерій; відпустку може дати лише наш командир, капітан Віртес, до «бункру» може всадити і наш і, місцевий… Та це вже така військова логіка, і нема на то ради…

Мешкаємо в колосальних касарнях, так добре знаних пізніше тисячам українських Ді Пі. Кімнати, після пам'ятних гайделяґрівських «братрур», великі, ясні, просторі. Цілість — із кальориферами, біжучою теплою та зимною водою, апаратами з підозрілими написами «Меннер, шіцт ойре ґезундгайт», [18] [18] Мужчини, охороняйте ваше здоров'я. робить прямо враження люксусу.