Павло Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

2) 29, 30 і 31 полки піхоти, ще без усталених кадрів, без розподілу на батальйони, доволі ще неозначена маса без виразного окреслення, під проводом українських старшин — майора Побігущого, сотника (бувшого українського і польського підполковника) Барвінського, кол. команданта Модліну, сот. Гончаренка і ряду інших.

3) 14 полк артилерії, що тоді мав невеликі старшинські та підстаршинські кадри, під командою сот. Палієнка (українського і польського полковника).

4) 14 дивізіон зенітної артилерії — така ж група старшин і підстаршин, під командою німця, сот. Віртеса, великого, як казали, прихильника українців та винятково порядної людини.

5) Невеликі, або мало тоді знані загалові, кадри зв'язку, дивізійної кінноти, протипанцерної та піхотної артилерії, фюзилєрів і т.д.

В той же час на ряді курсів, головно у Ляуенбурґу, Радольфцелі та Просечніцях, школилися підстаршинські кадри всіх родів зброї для плянованих частин, а по цілій Німеччині та Франції були порозкидані центри вишколу галицьких рекрутів.

Ми, стоячи тоді близько кінця вишколу, слідкували з великим зацікавленням за організаційно-учбовим рухом у Гайделяґрі.

У центрі загальної тоді уваги стояли українські старшини, від приходу яких загал стрілецтва багато собі обіцював та з якими в'язали багато надій. Перша стріча з українськими старшинами відбулася так, що до нашої сотні, тоді ще з німецьким персоналом, перенесено двох українських поручників, пор. Стефанова й ще одного чотара, як майбутніх командирів сотні й чоти. Вони, як казав нам «шпіс» на сотенній збірці, мали лише «приглядатися».

По деякому часі ми вже мали вироблене поняття про наших старшин. У так зв. першій (добрідській) дивізії старшин-українців можна було поділити на 3 групи:

1. Комбатанти; під цією назвою розуміли тоді не лиш старшин галицької та наддніпрянської армій, але й узагалі, учасників 1-шої світової війни. Все люди від 45 до 60 літ, які останнє чвертьстоліття назагал нічого спільного з військовим ділом не мали і мати не могли. Люди, які жили, фахово кажучи, минулим, теперішности або не розуміли, або стояли перед нею безрадно. Відсвіжене на старшинських курсах воєнне знання було з правила невелике, про військову верву, чи офіцерську німецьку «цакіґкайт» нічого й говорити. Призначення їх до лінійних частин, спеціяльно в характері вишкільних офіцерів, було помилкою. Здебільша місце їх могло б бути в військовій адміністрації, бо й до штабової роботи вони в більшості не надавалися. Вищесказане виглядає на суворий осуд наших комбатантів, коли взагалі не наклеп. Та це є радше діяґноза, яку поставив такий бистрий та спостерегливий лікар, яким був пересічний наш стрілець. Бо вояк не шукав оправдання для свого старшини, чому він є злий, але хотів бачити його таким, яким, за німецьким зразком, його бачити привик. З другої сторони, цей же суворий лікар розумів всю велич громадської відваги та глибину самопосвяти цих людей, які, в старшому віці, покидали родини, жінки й дітей, менш чи більш вигідну працю, й менш чи більш нормальні умовини життя, для того щоб пуститись на старі літа на непевне, в'яжучи себе з скомпромітованим мундиром армії, міць якої танула на очах — усе це для того, щоб ще раз попробувати — ану ж, може вдасться, як не для нас, то хоч для дітей наших…

Згадати треба й це, що між ними бували теж старшини, що вміли знайтися на висоті своїх завдань, і користувалися респектом серед вояцтва та німецького персоналу. Це, зрештою, були одиниці, а про загал ходила приповідка, що мовляв, «цивіль умундурований — мундир спрофанований».

2. Наступна група — чисельно невелика, але важна якісно. Це активні або резервові офіцери окупаційних армій. Можна сюди влучити й тих наддніпрянців, що служили як був. контрактові офіцери в польській армії. Це були б отже польські офіцери, здебільша резервові, хоч були й активні. Найбільше зближені до европейського поняття офіцера. Між ними зокрема багато волиняків. Дальше — радянські офіцери, під фаховим оглядом дуже вартісні, національний їх рівень здебільша високий. Хоч, чого зрештою не можна оминути, були між ними й люди, для яких військова служба була ремеслом, або служба в дивізії — ґарантією сякої-такої безпеки. Ще була невелика кількість резервових офіцерів румунської армії. Чи були які старшини з чехо-словацької армії, не знаю.

Всі ці старшини переходили в цьому часі перевишкільні курси, після яких їм назагал признавали останні їх степені з давньої армії.