Павло Грицак: Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

Контакт із Галичиною був, тимчасово, може, аж надто живий. Щонеділі сотки, тисячі рідних і знайомих наших добровольців, популярно званих «безухами», прямо заливали весь Гайделяґер. Тому, що цивільним вступ до самих бараків був недозволений, у теплі осінні неділі всі гаї були повні матерей, сестер, братів, та знайомих стрільців, які звичайно розсідалися під деревами та заїдали різні «сласти». Бо гайделяґрівський харч таки заслуговував на доповнення.

До вісток з краю прислухувався загал дуже чуйно. Це саме була доба розросту підпільних збройних сил з чітким протинімецьким наставленням, і не диво, що наші стрільці, елемент дійсно патріотичний, дошукувалися в думках якогось способу співіснування з ними, здаючи собі справу з свого, подекуди парадоксального, положення. Та до вирішення цієї проблеми було ще далеко. Покищо, фактом було існування двох систем української збройної сили, залеґалізованої, з наставленням протимосковським офіційно, але й протинімецьким потенціяльно, другої — нелеґальної, яскраво протиокупантської взагалі.

Друге вістря стрілецьких заінтересувань було спрямоване на наших гайделяґрівських сусідів і товаришів по зброї — естонців. Припадково саме в цьому часі знаходилася у Гайделяґрі 15-та естонська піша дивізія, формація старша за нашу; вона в осені 1943 р. саме мала відходити на фронт. З естонцями галичани легко найшли спільну мову. Хоч спершу уважали їх за страшних шахраїв та спекулянтів, однак, по кількох зустрічах, нав'язали зразу «торговельний» контакт і переконалися, що існує все таки певна аналогія між їхнім та нашим положенням. Єднала нас свідомість спільного положення між російським молотом та німецьким ковадлом; лучило й те, що німецька форма, так само як і у нас, була конечним злом, без якого ледве чи можна було б боронити активно вітчизну. Можна було б навести ряд конкретних випадків, де наші й естонці жили в прекрасних відносинах.

Наведу такий приклад: естонці були відомі з того, що в їхній кантині можна було все дістати такий бажаний для вояків продукт — пиво. Тому (хоч це було офіційно заборонено) щовечора, після повороту з вправ, з кожної кімнати маршував один «шіца» [14] [14] Стрілець. зі збанком на каву — по пиво до естонської кантини. Естонці суворо берегли свого привілею і пива комунебудь не продавали. Але наші збанки все були повні, і наші горлянки не терпіли спрагу… Вже тоді зарисувався спільний фронт між нами та балтійськими есесами: всі вони (естонці), як і всі ми, вважали вальонів, флямандців, норвежців, що служили в есесівських формаціях, своїх чи німецьких — зрадниками своїх країн. Згідно з неписаним, чи краще, незформованим, законом, в наших очах, ті люди не мали права вступу до СС, як довго їхні країни були у війні з Німеччиною. Ми, очевидно, через сам факт російського сусідства підлягали іншим моральним законам — наша служба мала оправдання в очах суспільства і служила інтересам наших країн, а не окупантів. Весь сенс нашого «есесівства» був у тому — дістати на пасок те, чого не було можна одержати на «бецуґшайн».

Але згадаю ще один випадок з українсько-естонських взаємин: естонці часто були гостями у нас. Одного дня прийшов до нашої «штуби» естонець, якийсь студент з Талліну, якого прізвища не пам'ятаю. Ми говорили про це й те, між іншим, про політику, і якось очі наші спинилися на портреті… Гітлера, що висів у кожній «штубі». Дискусія замовкла. Кожний хотів щось сказати — це була хвилина, що серце проситься до уст. Але ми всі мовчали… Але був між нами такий Місько Блавацький з Сянока, хлопець, що за словом до кишені не ліз. Він кивнув естонцеві на Гітлерів портрет і сказав: «То — один кат, а вусатий (т. зн. Сталін) — другий кат». Естонець кивнув головою і сказав такі слова: «вір унд ір зінд айнс»… [15] [15] Ми і ви є одно. Встав і пішов.

Два слова про Міська: він був, як у нас усі знали, мішанець, український жид. Не можу означити докладно, хто з його родичів був якого походження, але всі знали, що воно було так. Його патріотизм був понад усяким сумнівом. Але, з другого боку, всі розуміли, що в неймовірних обставинах, серед яких знайшлися люди жидівської крови, українська есесівська дивізія була для нього одним з відносно найнебезпечніших місць сховку. Цілу родину Блавацьких німці знищили рік пізніше, самого Міська розстріляли вже, як поручника. Казали, що вони впали жертвою доносу, але донос не вийшов з лав дивізії, а з місця, звідки він походив. Дивно подумати сьогодня — в рядах дивізії укривається «жид». Але нам це видавалося тоді вповні закономірним і вповні логічним.