Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Знову у футбольному матчі я заграв тоді найкраще з усіх моїх дотеперішніх матчів. Навіть врятував одного ґоля, коли воротар вибіг задалеко, а я вибив м'яч з самих воріт. За гру мене хвалили після матчу глядачі. Якось так трапилося, що я вперше забажав «пописатися» саме перед від'їздом до дивізії…

Решту часу проводив я в селі на господарстві. Батькам пішло на 60-ий рік. Я народився у 1923 році, коли батько приїхав з Канади, куди він виїхав на заробітки перед 1-ою світовою війною. Мати відмовилася їхати до Канади після війни.

Мій брат Антосько (Антін), який народився 1912 року, був мобілізований на німецько-польську війну, потрапив у німецький полон, писав листи додому й ми посилали йому харчові пачки — сухарі. (Йдучи на війну він казав, що він член ОУН). Взимку 1941 чи 1942 року приїхав несподівано додому. Вночі. Велика радість. Розповів про свої пригоди й успіхи. В полоні весь час присвятив на вивчення німецької мови. Працював деякий час па фермі у «бавора». Коли його звільняли, списували всі дані: освіта, фах і т. і. Він подав, що його фах — торгівля.

Скільки років практики? Сім. Він не говорив неправди. Бо помагав у кооперативі. А це була торгівля. Німецькою мовою володів добре. Отримав посаду у гуртівні матеріялів (тканин) на одяг, і зарплату, згідно з німецькими нормами. Тепер приходили рідкі листи з німецької військові пошти… Коли я зголосився і мене прийняла комісія до військової служби, я чувся вільним, як птах, що вперше вилетів з свого гнізда. Хотів спробувати всього, що ще не робив — я ж здав «іспит зрілості». Все це не приходилось мені легко.

Тепер, замість пішки йти додому яких 20 км, я вперше поїхав поїздом. Але ж мені з Горішньої Вигнанки треба було йти два км на станцію до Чорткова, звідти їхати до Гадинковець, з котрих ще 14 км треба було йти додому. Або їхати до Копичинець, там пересідати на поїзд, що йшов до Гусятина, висідати у Васильківцях та йти додому сім кілометрів. Пішки йшов чотири години… а поїдом?

Поборював я ще інші «ментальні бльоки». В Чорткові пішов вперше до готелю «Брістоль» на пиво. Не сам, а з кількома товаришами. Пиво зовсім мені не смакувало. Вдома примірював перед дзеркалом братів капелюх, але не відважився вийти в ньому між люди. Не був я ніколи на обіді чи вечері у ресторані, але не мав відваги туди загостити, а ще сам.

Невдовзі отримав карту покликання зголоситися до Львова. В той самий, час прийшло мені покликання до «Бавдінсту». Я розсердився: як можуть німаки посилати воякові українського війська наказ йти до будівельної служби?! Гнівно розірвав це покликання на дрібні куски.

Прийшов час їхати. Мій кузен Семко приїхав возом. Я попрощався з батьком, матір'ю. Не було жодних зворушливих сцен. Я від'їздив, якби до Чорткова до школи, з твердою вірою, що повернуся. Коли попередньої неділі мій товариш Миросько Рибак, який вчителював, попросив залишити йому самоук з нотами до навчання гри на мандоліні й гітарі. «Заграйте струни» — самотужки навчилися грати на цих інструментах і навіть у селі створили струнний квартет — я підкреслив, що тільки це йому «позичаю».

По дорозі до Васильковець я вступив до присілка, де мешкав мій товариш Степан «Фуньо» Стояновський, з яким я був у гімназії в одній клясі й один рік ми мешкали разом, довідатися, чи він їде до дивізії.

Його нема вдома, — сказав його батько.

Його тато був перед війною в США, повернувся до свого села на Теребовельщині, але купив у присілку Товстенького кільканадцять моргів поля — по-модерному: все в одному куску, без меж — і господарив. По війні мені говорили, що його червоноармієць застрелив на порозі його хати. Але насправді це було не так. Він переховував єврейських брата і сестру Альтманів, яких однієї ночі той Господар, де вони переховувалися за гроші, викинув серед ночі, погрожуючи: «Забирайтеся! Якщо ні, я завтра зголошу німцям». Не зголосив би, бо його німці також розстріляли б разом з євреями.

Євреї знали Стояновського, бо в них він купував матеріал на господарство. Прийшли до них. Батько порадився з сином, і вони їх прийняли. Після війни радянська влада арештувала батька. Однак Альтмани розповіли властям про їхній порятунок й заручили, що він нічим не провинився. Батька випустили. А «Фуньо» закінчив студії й добився посади ректора ветеринарного Інституту. Це був у Львові єдиний вищий навчальний заклад, в якому лекції викладалися українською мовою. Коли на професора Стояновського натискали, щоб він перейшов на російську, він відповідав: «Корови на селі не розуміють російської мови».Уже в США, у м. Буффало появилося в газеті пиииішпіня, очевидно, англійською мовою, що є собачка їй адоптації, але зацікавлена особа мусить знати українську мину.