Роман Колиснык - Машерують добровольці. Спомини

Не забулося мені, коли батько промовляв на святкуванні з нагоди проголошення відновлення незалежности України, що було проголошено 30 червня 1941 року. У 1943 році батько знав, що нас чекатиме з поновним приходом більшовиків. (Він довідався, що наша сім'я була на списку тих, котрих мали вивезти на Сибір). Правда, одного вечора прийшли до нашої хати два мужчини, які довго й наполегливо переконували мене, щоб не йти до дивізії. Мали на увазі УПА.

Що мені, молодому учневі, перед творенням дивізії, було в голові? Що мене, у вільний час поза наукою, цікавило?

Любив я грати у відбиванку, пінґ-понґ, футбол. Особливо футбол. Грав у чортківській першій дружині «Чайка». Хоч, був у ній не найкращим футболістом, все-таки я собі казав: і не найгіршим з-поміж сотні кандидатів до команди. Тому, що «аси» позабирали собі найкращі футболівки, мені лишилося два черевики, і то не до пари. Добре, що були не замалі. Згодом колишній «ас» з Станиславова, Ярема Попель, який працював у Маслосоюзі, подарував мені свої футболівки. Майже нові! Але він був здоровезний високий й кремезний чолов'яга з відповідно великими ступнями. — «Як ці черевики завеликі, напхай у мосики газети», — порадив мені. Не було іншого виходу. Дістав клюбову сорочку, а штанці кожний мав свої.

Я був високий, сухий, як тичка, з довгими ногами. Соромно було мені за «неатлетичні» ноги на грищі перед і глядачами, серед яких було чимало дівчат з школи. Я вмудрився, щоб надати ногам більш «атлетичного вигляду», обвивати литки газетами, на які накладав охоронні «штуци». З того мав дві користі: мої ноги виглядали краще (так мені здавалося, доки не поглянув на світлину нашої дружини), і газета до деякої міри охороняла мої кістки від твердих носків чи «канцястих» корків на підошвах черевиків противника.

Залицявся я тоді до дівчини. Вона називалася Марійка й була два рази грубша від мене й майже така висока, як я. Може, не в два рази, але грубша. Я мав свій вимріяний ідеал дівчини, але через мою встидливість і непевність, не відважувався навіть поглянути гарним панянкам у вічі, а не то щоб заговорити. А Марійка, якби на мене чекала. Проблему я мав, коли з нею танцював на шкільних забавах. Вчитель-наглядач на забаві криво дивився, коли хтось дуже тулився до своєї партнерки. Це було заборонено. З Марійкою не можна було не притулятися, бо її груди, хоч-не хоч, самі тулилися до мене. Було встидно. А танцювати я любив.

Танцювати навчився я за радянської влади. Намовив мене товариш з мого села Славко Білінський, який вчащав в Чорткові на вчительський курс. І ще один студент з того курсу. В той час була настала криза з українськими вчителями, бо у великій більшості вчителями були поляки з корінної Польщі. Тоді радянська влада поширила народні школи по деяких селах на неповносередні, а по містечках відкрила середні. Тому відкрили вчительські курси, на які приймали молодих українців, євреїв і теж поляків, але місцевих.

З приходом німців Ярослав Білінський (в УПА — «Бистрий»), був арештований німцями, втік з концлагеру, командував куренем, 7 січня 1945 року поранений в ногу попав у полон, 24 квітня 1946 року був розстріляний. (Див. книгу Богдана Савки «Забути не маємо права», Тернопіль: «Джура»).

Записалися ми до «танцювальної школи», яку провадив старший віком єврей. Це не була школа. Вчилися ми танцювати у звичайній хаті, у більшій кімнаті. «Балетмейстер» показував нам кроки, а згодом приходили єврейки й ми з ними танцювали під музику, що лунала з патефону. Часто приходило «фордансерок» тільки дві. Мої товариші випереджували мене й тоді «балетмейстер» був мені за партнерку.

Прийшли більшовики й пішли. Лишили за собою багато помордованих і покатованих по тюрмах, між ними моїх товаришів. Прийшли німці й почали арештувати й стріляти, між ними моїх товаришів.

Наступив 1943 рік — рік моєї матури. На весну пішла акція зголошуватися до дивізії — до українського війська, як ми вважали, до других січових стрільців. Ціла 8-ма кляса зголосилася. Очевидно, не всі, які зголосилися, стали до бранки, і не всі, котрих було прийнято, поїхали до дивізії. З приблизно з сорока хлопців пішло, може, двадцять п'ять, може, тридцять. Хто був не здав матури, отримав т. зв. «кріґрсматуру», тобто посвідчення, що через військову службу його слід трактувати як матуранта.

З нами зголосився наш професор Константин Демчук, який не повернувся з боїв під Бродами.

Після іспиту я помагав батькам на господарстві. Час-до-часу приїжджав до Чорткова грати у футбол. Вершком мого спортового успіху були змагання з Українським студентським клюбом зі Львова, який було запрошено на спортові змагання до Чорткова. Під час легкоатлетичних змагань я здобув — вперше і востаннє — друге місце в легкоатлетичних змаганнях — у штовханні ядра. Справа була в тому, що з нашого клюбу не було нікого, щоб взяв участь у цьому виді спорту. Я мав деяке поняття, бо вправлявся під час лекції «руханки» в гімназії. То я зголосився і здобув почесне друге місце. «Почесне» тому, що нас виступало тільки двох.