Яків Гальчевський-Войнаровський - Проти червоних окупантів (частина 1)

Кожна з них мала коменданта і 12-ох козаків. Першою став командувати, Онисько Грабарчук, другою Василь Сензюк, третю, сотню" дав я Миройові Лихові з Хмельницької волости. Підстаршинами були Сензюк і Лихо, Грабарчук не був підстаршиною, але міг за пояс загнути не одного підстаршину.

До 15. квітня час проминув досить спокійно. Сутичок із большевиками ми не мали. Зловили лише кількох агентів, яких я наказав по допитах повісити, а потім закопати в землю, щоб не залишати слідів. У половині квітня, перебалакавши по черзі з командантами „сотень", вислав кожного з них на дві неділі в райони, звідки походили їхні козаки. Кожному дав листу осіб, яких треба було перенищити. Я сам залишився при сотні Грабарчука.

Обидві групи відійшли разом із тим, що Сензюк відділиться від Лиха, коли перейдуть тракт із Хмельннка на Літин і подасться через Зіновннці — Медведівку до своїх Сахнів. Грабарчук також отримав завдання витягати ночами сексотів і вішати їх на прихатніх деревах. Із дому повішених повстанці нічого не мали права брати. Це робило на населенні велитенське вражіння, що якісь таємні месники приходять, нічого не забирають та нікого з домашніх не кривдять.

Вже в перших днях діяльности наробили мої повстанці багато шуму. Жах упав на червоних. Їхні розвіди зникали нагло і безслідно, їхні симпатнки гойдалися на шнурках по всіх селах великої частини Поділля. Міліція, яка приїздила робити доходження, попадала на дивних вояків, що її розброювали, били по костях і пускали переляканими назад до червоних. Виїздив більший відділ червон. Із повіту і натрапляв несподівано на засідку. З гущавини лісу падали ні з того, ні з цього стріли, вбивали кілька осіб, забирали зброю й зникали. Починало червоним бути гаряче. На лихо для них, кіннота з Літина й Летичева змасувалася у Винниці. Була це для мене сумна новина: не швидко вдасться здобути коні для всіх моїх людей. У повітовім місті було щоправда кілька кінних чекістів, але на худих „хабетах" і з поганими сідлами. Для жидів-чекістів ці коні підходящі, але для моїх — ні до чого.

Доходять до мене чутки про терористичну діяльність моїх козаків під Хмельником. Лихо добре справляється. В селах Педоси, Салодраках, у самім Хмельнику чимало Лихо накоїв червоним. Прийшов до мене звязковий із Летичівщини. Не знаючи нічого про завдання Сензюка, оповідає, що в їхньому районі що-ночі хтось вішає „сексотів". Із Летичова виїхала на облаву Чека, стратила 10 забитими й раненими на хуторах під м. Дережньою і з нічим повернулася назад. Большевики всюди думають, що це знов зявився звідкись отаман Шепель і оперує в тутешньому районі. Комуну збувало з толку те, що рівночасно на великому просторі кількох подільських повітів появилися повстанці, про яких було вже назагал не чути. Скільки їх — вони не знали й це тимбільше їх лютило та лякало. Про мене ще нічого не знали. Я ж був нерозлучно з сотнею Грабарчука, давав їй сам завдання. Часто висилав по чотирьох людей підводою на якийсь терористичний акт, а сам із рештою спокійно сидів у лісі. Іноді брав сам кількох козаків і, виставивши вартових, зявлявся в Брусленові до знайомих, чи до місцевої учительки: Марусі Шуматій-Гальчевської — моєї дружини. Покищо червоні їй не докучали, значить, не знали, що я стою у проводі повстанчої акції.

Кажу дружині, що буватиму в неї відтепер рідко, бо вже неодин козак загинув через те, що його тягнуло до жінки. Хвилево ще можна бодай перебратися в чисту білизну, а далі я візьму кілька пар із собою. Дружина сама мусить собі радити. Дітей у нас нема. Побралися ми в листопаді 1919 року й я майже не жив із нею. В умовах тодішньої дійсности не було часу ані змоги сидіти при жінці. Це були залізні часи для української молоді. Моя дружина учителювала вже чотири роки. Ще заки пішов я в партизани, пропонував їй виїхати з Поділля на Херсонщину, та не було документів і не ставало грошей на дорогу. По-друге, Маруся не хотіла мене „лишати" самого і так залишилася сама на своє пізніше лихо. Мені ж боротьба за волю України, почуття помсти за кривди народу були сильніші від родинного життя. Чекісти часто заходили до учительки в школі, питали за її чоловіком. Відповідала завсіди спокійно, що не знає. Пішов із армією Петлюри, — казала звичайно й на цьому покищо кінчалося…

Настав кінець квітня. Почув я, що до Брусленова приїхали в білий день якісь буцім то повстанці. Рівночасно вїхала в село міліція на двох возах. Повстанці їх обезброїли, трохи збили й пустили всіх разом із начальником-комуністом. Повстанці — доносила мені розвідка — шукають подільських повстанців, бо вони з Київщини приїхали навязати з нами звязок… Було їх 50 кінних і стільки ж на підводах. Їхній отаман звався Пугач. Їздять свобідно по селі, ходять, говорять про все з селянами й усе це в білий день, у чужім районі… Щось тут неясне…