Яків Гальчевський-Войнаровський - Проти червоних окупантів (частина 1)

Село Балин мало багато большевиків. Сільське шумовиння взяло тут верх над порядними господарями. Тут жила моя одна тітка та дальша рідня. В тому селі був також коршмар, жид Хаїмбурґ. Його син — ярий комуніст і агент літинського Чека — застрілив у серпні 1920 року мого брата Федора, молодого хлопця. Літин тоді евакуували перед приходом поляків і комуніст Хаїмбурґ покористувався нагодою, щоб доконати екзекуцію над свідомим юнаком. Розстріляв брата в рові під жидівським цвинтарем. Коршмар Хаїмбурґ далі преспокійно сидів собі в селі, йому хіба й не снилося тієї ночі, що я — месник невинно вбитого — так близько. Сензюк хотів навіть вступити до клятого жида й пригадати йому подле звірство. Але я не дозволив. Ми є месники за всі кривди заподіяні нашому народові, особистих ворогів залишаймо покищо в спокою. Не міг я зрештою міститися на родичах вбивника, хоч, „то одна кров", як казав жид-комісар, даючи наказ розстріляти брата; я не жид!

Мовчки проїхали ми ціле село. До нас підходило двоє-селян із нічної „варти" подивитись, хто їде. Нічого вони не сказали, а ми поїхали мовчки далі. Затримались на хуторі під селом Баликом. Козаки стали збоку, я сам перебалакав із ким було мені треба та скорше поїхали на Брусленів, бо вже починало світати.

В Брусленові ми довідалися, що в середині села вже другий день стоять большевики, кінні й піші. Звідки приїхали й чого — невідомо. Большевики ходять по хатах, балакають, перепитують, але ні реквізицій, ні арештів не переводять. Багато в них говорить по українськи. Одягнуті різноманітно, а між ними багато семітів — „войовничих синів Авраама".

Заходили червоні до всіх інтелігентів: священика, учителів і учительок. В Шуматій-Гальчевської питали, чи вона не знає, де її чоловік.

Мені стало ясно, що це відділ винницької чрезвичайки. Акція Ониська Грабарчука і його 12-х товаришів звабила большевиків до нас. А може вже щось пронюхали й про мене? Не всі люди певні. Часами найпевніший чоловік ні з того, ні з сього зраджує. Ця прикмета дуже розвинена в українській вдачі. Ми, українці, люди скрайностей: маємо безліч героїчних одиниць, а в той самий час є багато інертних, а ще більше тих, які будуть поборювати своїх братів при допомозі чужих сил за ті вигоди й обіцянки, що їх ворог дає, чи має дати з нашої кишені.

Посидівши, пішли ми до стодоли нашого господаря. Там, у засторонку із сіном, була добра схованка в глибині сіна, з якої можна було вийти через стіну, вийнявши назовні два дилі. Інакше годі було зробити, бо настав ранок. Виходити в села було небезпечніше, ніж в селі залишатися. Тисячу хат годі було перешукати і я мав довіря до свідомих людей-господарів. Сусіди, також добрі українці, взагалі про нас нічого не відали. Син того господаря, що нас возив 5 днів, був моїм козаком із 61 полку і воював 1918–1919 року на Волині. Його молодший брат і дві сестри вартували нас і приносили вістки зі села про большевиків.

Не зважаючи на приявність чекістів у селі, ми добре виспалися, відпочили й не були голодні. Обід нам дали з пляшкою доброго „перваку"-самогону, заправленого сливняком. Мав я час обдумати, що нам робити і як. Вже почалася добра весна… Було тепло, а по снігах і сліду не стало. Навіть у лісових дебрах не було його видко. Треба кувати залізо, поки воно ще гаряче.

Вийшли ми від наших господарів по вечері, зовсім уже смерком, та подалися поза селом до ліса, де вже було безпечно.

Озброєним повстанцям ворог ніде не страшний, однак прикро мати сутичку в хаті, чи біля хати щирих людей, які перетримують повстанців, годують, а потім їх червоні помордують за це та ще й зруйнують господарку і сконфіскують майно. Сутичка з ворогом в лісі не шкодить нікому крім повстанців або червоних, залежно від того, хто ліпше воює. Повстанець мусить завсіди так поступати, щоби ніколи не дати себе заскочити, а тому треба чимало стриму, обережности, сміливости, доброї зброї і доброго володіння нею. Треба також вміти використовувати терен, знати його та знати вже раніше, де ворог. Головне ж — повстанець не сміє марнувати стрілу: кожний стріл, від першого почавши, мусить давати жертву, убитого або раненого.

Йдучи краєм ліса, в напрямі Слобідки, заховувалися ми, як нічні зяви, без шелесту, без розмов, один зпереду, а два за ним. Прямуємо до сестри Грабарчука; вона мусить знати, де є всі повстанці. 1 дійсно, всі сиділи кілька днів підряд на Кипоровім Яру. Сестра Г рабарчука побігла до вдови Шевчихи і вернувшись каже, що її два сини пішли до села збирати їжу для хлопців. Незабаром вони прибули. Оповідають, що комуна їм топче по пятах, тому всі в лісі і ночують на хмизові при вогні в глибокім ярі і при варті. За цих два дні вони зловили вже трьох агентів, що їх помордували. Сьогодні одного хирляка-аґента змусили влізти ногами до лисячої нори, яку поширили шаблями і там застрілили як борсука. Був це аґент з відділу Чека в Брусленові.