З першого дня встановлення совєтської влади на Західній Україні було заборонено діяльність і розпущено всі без винятку політичні партії, громадські організації і товариства з «Червоним Хрестом» включно. Комінтерн із дивною завбачливістю розпустив, щоб не заважала, свою КПЗУ ще за рік перед війною. Проте діяльність однієї політичної сили залишилася поза засягом нової влади. ОУН як була, так і залишилася в підпіллі, не потребуючи дозволу на існування. Крім політичних та громадських організацій, було негайно закрито всі газети, журнали, видавництва, незалежно від їхнього політичного забарвлення. Треба сказати, що перед війною у Львові виходило аж 300 періодичних видань. Замість традиційно широкого політичного спектру львівської преси (перший часопис в Україні з'явився 1776 р. саме у Львові) під назвою газети почали виходити дві вбогі партійні агітки — одна українською, друга польською мовами. Під тотальний контроль взято також радіомовлення, театри і кіно. Таким чином львів'ян позбавили достовірних джерел інформації. На довге півстоліття в Галичині забули, що існує реально правдива свобода слова. Громадськість стала повністю здезорієнтованою якраз в момент зіткнення двох світів: московсько-большевицького і європейського з їх відмінними політичними, моральними та економічними засадами.
Ошелешені наростаючими змінами люди природно бажали довідатися, як їм буде вестися при новому режимі. В перші два-три дні львів'яни масово виходили на вулиці, прагнучи ввійти в контакт з червоноармійцями, що наповнили місто. Вражало убоге, некрасиве, неєвропейського фасону обмундирування Червоної армії — землистого кольору шинелі, гімнастьорки до колін, широченні галіфе, шпичасті повстяні будьоновки, обмотки, кирзові чоботи. Натомість озброєння і військова техніка, зокрема танки, на голову перевершували польські.
На Янівській (тепер Шевченка) вулиці, до її перетину з Клепарівською, наступного дня, під вечір, зупинилася довга військова механізована колона. Стояла погожа тепла осіння днина. 3 усього виникало, що колона зібралася ночувати просто неба. Червоноармійці за командою марширували взводами до поблизу розташованої парфумерної фабрики «Одоль» на «оправку». На вечерю солдатам видали сухий пайок. Спраглі інформації жителі прилеглих кварталів буквально обліпили броньовики й автомашини колони, намагаючись поспілкуватися з військовиками. Хотілося їм почути безпосередньо з уст людей в шинелях відповіді на свої численні запитання про життя-буття в «Країні Рад».
Але, вияснилось, без дозволу політруків-комісарів «байци» або «красноармєйци» (назва «солдат» тоді не вживалася) не сміли зронити й слова. Політруки воліли самі розмовляти з людьми і вирішували, хто з бійців може спілкуватися з цивільними, а хто ні.
Комісари, звісно, ретельно пильнували сам перебіг розмови. На всі запитання на кшталт: «Чи є у вас той чи інший товар, або той чи інший виріб?», бійці, під невсипущим оком комісарів, неодмінно відповідали, мов папуги: «Єсть многа, многа». На цьому ґрунті зродилися численні львівські анекдоти. Найпопулярнішим був про цитрини. На запитання, чи є в Радянському Союзі цитрини, червоноармієць, хоч не розумів, що це таке, бадьоро відповідав: «Єсть многа, два завода дєлают, адін в Масквє, втарой в Харькавє». На лукаве запитання, чи є в Совєтському Союзі «шкарлатина» (скарлатина), червоноармієць завчено бездумно відповідав так само: «Єсть многа, многа».
Мовні непорозуміння траплялися і з протилежного бoку. Червона армія мала офіційний епітет: «рабочє-крєстьянская». Деякі прості львів'яни, не розуміючи значення російського слова «крєстьянє», переклали його собі на «християни». Особливо старі богомільні жінки дуже втішались, що армія називається, на їхню гадку, християнською. Яке ж було розчарування, коли вони від комісарів «християнської армії» почули, що ніякого Христа не було — «ета видуманая лічнасть». Більше того, почули, що немає і самого Бога. Тоді ж розказували такий анекдот: Направляє большевик серед дороги автомашину. Надходить чоловік і каже:
— Боже помагай!
— Ні, — каже солдат, — у нас в Совєтах не так здороваються. У нас кажуть: «Дармо робиш!», а відповідають: «Правду кажеш!».
Спілкування з червоноармійськими командирами (слово «Офіцер» не вживалося) теж не йшло легко. Львів'яни 1939 року з натугою розуміли російську мову. Для поляків — російська важча для розуміння ніж словацька або чеська. В кращому становищі перебували українці. Серед щойно мобілізованих червоноармійців на «польський похід» траплялися жителі Поділля, їхня говірка мало чим відрізняється від тієї розмовної мови, якою користуються українці Львівщини.
Читать дальше