Іван Лютий-Лютенко - Вогонь з Холодного Яру. Спогади

— Мені не хочеться мішатися в громадські справи і ворогів собі наживати. — відповів я знехотя.

— Як то?.. Які ж тут громадські справи? Це ж грабіж! Бандитизм! Терор! А ви кажете „громадські справи"…

— Так, — кажу, — але ж ті, що грабують і вбивають — з нашого села наші люди. Якщо я очолю організований спротив, то вся їхня ненависть і помста спаде на мене, на мою родину і наше господарство.

— Ну, глядіть. Але подумайте, бо нас пограбують і вас не помилують. Бачите ж що робиться, — пригноблено казали дядьки. Випили по чарчині й пішли.

За якийсь час після того зчинився на селі крик, гармидер, гол осіння і постріли. Прибігли сусідські люди і кажуть, що вбили Василя.

— Як, де? Хто вбив?..

— Та наші ж. Свої бандити. Верталися з грабунку і вбили, бо Василь зчаста дорікав їм, присоромлював за їхню чорну роботу, і вбили. Помстились.

„Еге, подумав я, це вже не жарти. Такий добряга, чесний і працьовитий господар, і вже не живе, убили … Треба щось робити", — виріши я.

Селяни казали мені, що в селі вже зібралося до ста своїх бандитів. Банда щоночі „промишляла" — грабувала. Після пограбування збиралися на пир — їли, пили, гуляли, чинили оргії, не дуже окриваючись від посторонніх людей, що з цікавости поглядали здалека. Селяни вже не могли далі терпіти дикого розгулу, свавілля своїх сільських неробів, бандитів, для яких уже не було ні морального, ні законного стриму, і порадившись громадою, постановили заарештувати бандитів.

За декілька днів після цієї постанови, коли розбишаки верталися з грабунку додому, їх уже чекали коло тисячі озброєних селян. У кожний двір бандита поставили по п’ять-шість озброєних чоловіків, а решта заховалися уздовж вулиці, якою мали вертатися „мисливці" з „добичею". Так удосвіта, тихо, без крику всіх їх переловили і пов’язали. Зігнали їх до управи села, забравши все те, що вони награбували. Тут їх усіх пороздягали, як мальованих, і почали бити, випитуючи де, коли й чиє добро вони розграбували та кого вбили. Скликали „сходку" громади і громада в один голос кинула присуд: розстріляти всіх до ноги, не зважаючи на те, хто він і чий він! Принесли два відра, вузлик квасолі. Кожний узяв квасолину, щоб кинути її у відро з написом „за“ або „проти". „Проголосували" так, що всі квасолини опинилися у відрі „за"; у відро „проти" не попала ні одна квасолина. Отже, — розстрілювати! А було це саме у Великодню п’ятницю. Прийшов до зібраної громади священик і почав умовляти, щоб не робити самосуду, не вбивати людей. Але його слова на зібраних людей не впливали, на якесь милосердя познак не робили. Навпаки, з усіх боків почулися різкі й рішучі вигуки:

— Ні! Ні! Ніякого помилування! Ніяких „сочуствій"! Без „сожаленій"! Смерть „разбойникам"! Смерть банлитам! Смерть!

— Люди! Діти мої. Грішно так. Бійтеся Бога, — почав знову священик. — Якщо вже злоба диявольська затьмарила розум, а від помсти душі ваші стали камінні, то хоч пам'ятай те, що нині Великодня п’ятниця. Гріх великий самосуд чинити! Спам’ятайтеся, люди! Діти мої…

Постановили розстрілювати зразу ж після Великодніх свят. Довкола пов’язаних „мисливців" поставили варту і наказали, що якби хтось із пов’язаних дохитрився якось утікати, то — стріляти на місці…

Але на другий день Великодніх свят хтось приніс у село вістку, що в сусідньому селі „оперує“ частина якогось війська і що, нібито, має прийти і в наше село. Зібралися люди і постановили зараз таки пов’язаних постріляти, бо як прийдуть у село якісь солдати, то пустять бандитів на волю. Так і зробили. Поставили їх довкола глинища і постріляли. От до чого прислужилася большевицька наука: „Грабуй награбоване!.."

За тиждень у Товмачі громада знову розстріляла 17 своїх грабіжників-бандитів, яких не було в селі при першому розстрілі 35-ох злочинців. По інших сусідніх селах робилося те саме: карали банди грабіжників самосудом. Большевики, що прийшли після того в нашу місцевість, спочатку хвалили селян за те, що вони самі впоралися з бандитизмом по селах, але згодом почали заарештовувати заможніших селян, бити й випитувати, хто з них був ініціятором самосудів. „Уміле" большевицьке допитування заарештованих селян скоро дало свої результати: почалися численні арешти. До цього, безперечно, причинилися і ті селяни, які втратили когось із своєї сім’ї в самосудах.

Тоді я, щоб оминути хвилю большевицьких арештів, які набирали вже масового розміру, пішов у повстанці.