Іван Лютий-Лютенко - Вогонь з Холодного Яру. Спогади

Приїхавши до Москви і скористувавшись нагодою кількагодинної затримки поїзда, я, уже в ранзі офіцера, відвідав декого з моїх знайомих. Із Москви поїхав просто додому і пробув у своєму селі цілий місяць. Гостював, кумував, був і старшим боярином, забавлявся. Мати моя дуже раділа, тішилася мною. А перед сусідами та знайомими вихвалялася гордовито своїм сином. Дивіться, мовляв, який син у мене — офіцер!..

Місяць мого гостювання вдома пробіг дуже швидко. Я й не оглядівся як прийшов час прощатися з рідними, сусідами, селянами і знову рушати в далеку дорогу на місце призивчення. Сумно було на душі розставатися з рідним і дорогим серцю куточком широкої, просторої, прекрасної, такої багатої і такої бідної України, не знаючи куди закине мене моя доля і що мене чекає в крутіжі воєнної хуртовини, де щастя і доля людини міняється в одній секунді… Зрештою, це природна річ: солодко зустрічатися і гірко розлучатися.

У Києві комендантом тоді був німець — Медер, а штабс-капітан Олександер Загродський був у нього одним із адьютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ої дивізії, то стояла в Ромні на Полтавщині.

Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані, чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:

— А чого то ви цвенькаєте почужому?.. Ви ж українець!..

Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я й думкою не міг припускати, а не то що почути. Після оформлення паперів ми пішли всі разом на вечерю.

Мене призначили помічником командира 12-ої роти 290-го полку в Черкасах, де прослужив я шість місяців. Саме в той час цар Микола II зрікся царського трону Романових. Постало суцільне замішання: бунти, демонстрації, віча, промови-агітації. А трохи згодом вибухла і революція. В Петрограді зформувалося „Врємєнноє правітельство" на чолі з Керенським. У Києві діяла Центральна Рада. Прокинулися з вікового сну-летаргу поневолені народи Російської імперії і заходились як хто умів організовувати свої національні сили для самозахисту і відбудови своїх самостійних держав на своїх етнографічних територіях. З’являлися як гриби після дощу різні банди розбишак, що вбивали і грабували людність для власної наживи. Виникали озброєні і добре муштровані загони різних отаманів, що нікого над собою не визнавали, ніяких програм на майбутнє не голосили, заспокоюючи свою егоїстичну жадобу влади „нинішнім днем" і „роблю, що хочу"… Це був пострах для фільварків, заможніших селян і жидів, що жили по селах і малих містечках. Коли ж рушила сараною з фронту різнонаціональна мішанина вчорашніх солдатів — розбої, грабунки, терор і хаос набрали таких розмірів, що їх не можна ні описати, ні розповісти. Від цих останніх найбільше постраждали багаті жиди, купці, промисловці, фабриканти і комерсанти по більших містах України.

По селах і містечках почали спонтанно організовуватися озброєні ватаги людей різного віку під проводом обізнаних з військовим ділом для самозахисту. В деяких місцевостях самозахисні загони, що ними керували колишні військовики і ті солдати, що верталися з фронту додому, кількістю і вмінням дорівнювали невеликим військовим з’єднанням. Стрілянина лунала завжди і всюди: одні нападали стріляючи, інші відстрілюючись захищалися, ще інші в погоні за якоюсь бандою, що втікала, натрапляли, особливо вночі, на таку ж ватагу самозахисників, як і самі, і билися поки не збагнули своєї помилки…

Розпорядженням і заходами Української Центральної Ради розпочалася українізація солдатських частин великої армії недавньої імперії Романових. Українізація мала успіх, деякі частини з ентузіязмом ставали українськими, деякі без ентузіязму, а чимало було й таких, що ставилися індиферентно до українізації, зберігаючи якийсь нсвтралітет і тихцем або й одверто переходили на бік большевицької пропаґанди, що обіцяла рай і золоті гори пролетарям — солдатам і робітникам.

Десь, може, за рік командиром 290-го полку став українець — полковник Сікевич (помер у Канаді). З наказу Центральної Ради наш полк вирушив проти большевиків, що наступали з Харкова. Коло Гребінки зустрілися ми з большевиками. Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропаґандою большевицьких аґітаторів, які обіцяли їм безтурботне райське життя після остаточної перемоги радянської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений у ногу.