Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Вы, молодой человек, и одеты хорошо, и ваше лицо как будто интеллигентное, а разговариваете как-то не по-человечески. Неужели вы не знаете русского языка?

А інша додала:

— А вы знаете, эти хохлы даже здесь в Одессе до того обнаглели, что предлагали мне бюллетень заполнять на их хохлацком языке. А я им ответила: «Я вам не колхозница, я одесситка». И не обращая на них внимания, заполнила бюллетень по-русски.

— Як я приїду до Москви чи Ленінґрада, то там буду розмовляти по-російському, а на Україні я завжди і всюди буду говорити тільки по-українському.

— О, видишь, и здесь какой-то бандера появился, он даже Одессу считает Украиной, — задиркувато сказав якийсь чоловік у другому кінці вагона. Бачачи недоцільність дальшої полеміки з тими людьми, я замовк, а вони продовжували міряти мене очима, наче якогось злочинця.

Через декілька днів після цього епізоду, зовсім випадково, біля вокзалу наперед мене забіг якийсь чоловік і піднесено сказав:

— Добрий день, Даниле! О, скільки літ, скільки зим я вас не бачив!

На вітання я відповів і став, немов укопаний, напружуючи пам'ять, щоб пригадати, хто це такий.

— Що, не впізнаєте? — і в ту ж мить зняв капелюх.

— А, Славко Пащак!

— Так, він сам. Якими ж це вітрами вас принесло до Одеси?

— Лікуватись приїxав. Оце їду із санаторію Лермонтова.

— А куди йдете?

— На тринадцятий трамвай. Я зупинився на квартирі на Чорноморській дорозі.

— О, то поїдемо разом, я також у той бік їду до брата.

На Чорноморській ми зайшли до їдальні, а пізніше біля години походили по вулиці і порозмовляли про разом пережиті в таборі найгостріші епізоди, а прикінці Славко сказав:

— От ви, Даниле, завжди говорили правду, скажіть ви і тепер, чи ви не жалуєте того, що відійшли від комунізму і, ставши на бік націоналізму, змарнували все своє життя і тепер безперспективно поневіряєтесь без притулку?

— Мій перехід від комунізму до націоналізму ви, Славку, сприйняли схематично, скривлено, формально. Якщо тяжіння до незалежности і свободи є націоналізмом, то таким націоналістом я був увесь час, навіть у КПЗУ, і залишуся ним до останніх днів свого життя. А якщо ідеологія ОУН є націоналізмом, то таким націоналістом я ніколи не був і не буду. Комуністична партія виявилася неспроможною розв'язати ті проблеми, для розв'язання яких вона сформувалась, і тому я відійшов від неї. А до ОУН я пішов тому, що у 1943 році на наших землях тільки одна ОУН боролась проти німецьких окупантів, а на той час для мене це було найважливіше. Опльовувати комунізм, як це робили і роблять націоналісти, або опльовувати націоналізм, як це роблять комуністи, я вважаю дуже низько і нечесно. КПЗУ і ОУН — це ми, це наш народ. До чого ми доросли, те і створили.

У Франції в роки війни Рух Опору організували і керували ним демократичні сили. У державній нації, що тільки втратила свою незалежність і демократію, такий рух могли організувати і керувати ним тільки демократичні сили. А в нас, нації, що давно втратила свою незалежність, таких сил вже немає. Наші так звані демократи — це опортуністи із старої нашої родовитої інтеліґенції, яка за діда-прадіда засвоїла уміння вправно для себе, особисто, пристосовуватись до тих чи інших гнобителів нашого народу, що мінялися і слугувати їм. Це підле пристосуванство вони вважали вершиною своєї «мудрости» і передають її з покоління до покоління як родову тайну. Отже у нас, у силу обставин, дух бунту, дух боротьби прорвався з глибин народу, з глибин простого люду, який підхопили і повели тоталітарні організовані сили КПЗУ та ОУН.

А жалкувати, що я пішов таким шляхом, я ніколи не жалкував, не жалкую і жалкувати не буду. Кривити душею через якісь утилітарні вигоди чи можливості посмакувати владу — це дуже низько і підло. Перед людьми можна виправдати всякий вчинок, але перед своєю совістю ми завжди залишаємось такими, якими ми є насправді. Життя раз дається і кожна людина робить сама собі вибір: чи жити для вигод свого тіла і пристрастей, чи для свободи мислі, переконань і духовної чистоплотности. При такому виборі ми змушені чимось жертвувати. Кожний жертвує тим, що менше цінує.

Обмірковувати цю тему у Славка не було бажання і він дав мені свою адресу і запросив на Великдень до себе. Запрошення я радо прийняв і на другий день Великодня відправився до Іллічівки. Славка вдома не було. Прийшла його дружина. Та незабаром прийшов і Славко.

Славкова дружина накрила стіл. Випивши шампанського і добре пообідавши, Славко сказав: