Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

За квітень, травень і червень 1933 року в нашому селі вмерло з голоду більше 700 чоловік. Траплялися і людоїдства. В одній хаті у піддувалі знайшли сім дитячих голівок, а в нашого сусіда Степана Вижки вигорнули з піддувала одну голівку. Ми навіть бачили ту дівчинку, що пішла до їх хати і звідти вже не повернулась. А мене мама прив'язувала до ніжки стола, щоб я десь не вибіг і щоб мене не з'їли.

Зараз у В. Березнянці всі живуть дуже добре і вже й забули про те страшне горе, а я не можу його забути, і за те мене оце й карають.

Мій батько мав тільки три гектари землі і нас зачислили до підкуркульників. А КНС-овці мали по п'ять і сім гектарів, але вони були ледачі і все пропивали, і тільки тому попали в КНС-овці.

У 1935 році над моєю мамою на полі влаштували судилище за те, що між викопаними мамою буряками знайшли декілька буряків з відрубаними чи відірваними хвостиками. Це судилище було для мене дуже страшною трагедією. Оце такою із самого малечку в'їлась мені в печінки та влада, за яку ви там в Польщі боролися, — сказав Павло.

І так, одні звинувачують мене за всі ті злочини, які робили комуністи як і на сході, так і на заході, а другі звинувачують за націоналізм. Всі люблять звинувачувати, а сумлінно зважити все, чому воно так було, ніхто не хоче. Все це страхіття вже давно пережито. Зараз у Великій Березнянці живуть краще, ніж будь-коли. Можна було б вже про це й не згадувати, але як довго ті злочинці і їх злочини будуть прикриватися, а тих, що плямують це зло, судитимуть, так довго не буде ліквідована можливість повторити те страхіття знову. Щоб здобути моральне право вимагати кари над фашистськими злочинцями, треба насамперед набратися смілости і хоча б привселюдно заплямувати тавром ганьби всіх тих, що управляли організацією голоду в 1933 році та масовими арештами і розстрілами взагалі, а в 1937 році зокрема. Як можна реклямувати свій державний лад за найгуманніший у цілому світі, прикриваючи і виплачуючи пенсії найстрашнішим злочинцям за їх злочини, а карати тих, що не можуть примиритися з тією кричущою несправедливістю? Прикривати і захищати таких злочинців і їх злочини можуть тільки ті, які бояться, щоб розкриття тих страхіть не розкрило і їх самих як співучасників.

Хрущов було вже пообіцяв взятися за розплутування того страшного клубка, починаючи з убивства Кірова, а пізніше йому, мабуть, хтось підказав, що та нитка злочинности дотягнеться і до нього самого, бо ж він сам був членом Політбюро з 1934 року, аж поки не добився до престолу. А за 1933 рік то й Хрущов ніколи не згадував навіть і одним словом.

В 1964 році, у Мордовії на сьомому лагері, мене викликав капітан КҐБ Круть і, повертаючи мені мої рукописи, забрані в мене ще його попередником Литвином, сказав:

— Краще б ви написали помилування. Ви вже відсиділи дві третіх, вам пора виходити на волю.

— Помилування пишуть тільки злочинці, а я не злочинець і тому не можу писати помилування. У помилуванні треба назвати звершений злочин і заплямувати себе за те, а я що назву?

І так я з капітаном Крутьом до нічого і не домовився. Оце тоді він мені повернув і початок мого оповідання.

У лагері я весь час працював сумлінно. У вільний час в основному читав і писав. У будь-які розмови з сусідами по роботі чи по ліжку я майже ніколи не встрявав. Але адміністрацію лагера така моя поведінка не влаштовувала, їм треба було, щоб я плював на своє минуле і на всі лади вихваляв їх «виховну» роботу в лагері та дякував їм за те, що вони так мудро виховують і просвіщають політв'язнів. Правда, адміністрація нас не визнавала політв'язнями. Вони з такими словами не могли примиритися. Один начальник сказав:

— Тільки більшовики-ленінці, сидівши до революції в царських тюрмах, вважалися політзаключонними, а ви — государственні проступники.

Перечити йому або доводити адекватність значення тих слів було б марним, і тому на це ніхто не реаґував. [46] [46] У споминах Д. Шумука бракує шість років з його життя (1964–1970). Нумерація сторінок рукопису вказує на те, що вони не були написані. — Видавництво .

У перших днях квітня 1970 року я приїхав до Одеси. На лікування влаштувався до санаторію ім. Лермонтова. Одеса вплинула на мене гнітюче. У Києві хоча зрідка, то тут, то там, іноді можна почути рідну мову, а в Одесі її ніколи ніде не почуєш. У трамваях, тролейбусах, автобусах, їдальнях і магазинах глумливо викривляли кожне моє слово. А одного разу у трамваї якась жінка, уважно подивившись на мене, сказала: