Данило Шумук - За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Оце вже повели, — сказав я до Павлишина.

— Я вам нічого в цьому не можу допомогти. Коли б тут під руками був хоча б Горошко, то він може і міг би ще щось зробити, — сказав Павлишин.

Я, не сказавши більше жодного слова, піднявся і хутко пішов навздогін тій шайці, що повела Федора. Біля третього барака, до якого повели Федора, мене наздогнав якийсь незнайомий мені чоловік і, зупинивши мене, сповнений тривоги і переляку, сказав:

— Не йдіть туди за ними, не йдіть, я вас благаю, це страшні люди, вони вас уб'ють і пізніше будуть всюди хвастатись, що вбили крупного сексота. Вони це вміють робити дуже майстерно. Вони і свідків знайдуть, які вголос ствердять, що ви — сексот. Вони ж уже вбили бувшого члена центрального Проводу ОУН Куця-Горбенка з Луцька і петлюрівського полковника Мороза і багато інших. Це страшні люди, в них немає нічого святого, вони без вагань убивають усіх, хто тільки насмілиться стати їм на заваді в їх чорних справах. Вони страшніші навіть від ґестапо і ЧК, вони підступніші від самого сатани, — сказав незнайомий.

— А кого це ви маєте на увазі, хто це саме такий страшний?

— Найстрашніший і найпідступніший з них усіх Щур Євген, але Роню і Старий не набагато відстають від Щура, — сказав незнайомий.

— Як же це зрозуміти, вони ось так просто викликають і вбивають?

— О ні, вони так просто не роблять, вони це чорне діло роблять зверхпідступно. Якщо їм треба вбити вашого товариша, то вони під загрозою смерти примусять мене вбити вашого товариша, а вас заставлять іти в оперативний відділ і взяти це вбивство на себе, ніби це ви вбили свого товариша внаслідок якихось ваших конфліктів. А тоді як вас осудять, то вони постараються і це використати. Вони будуть збирати гроші серед роботяг для вас у тюрму. Вони прославлять вас за те, що ви вбили крупного сексота, а зібрані гроші проп'ють. Ось так діє та чорна банда. Я надіюсь, що ви зробите собі відповідні висновки і про цю нашу розмову ніхто не буде знати, — сказав незнайомець.

— Гаразд, я все це врахую. Дякую вам за пересторогу і інформацію.

— Мене звуть Петром, — подаючи мені руку, сказав незнайомець і пішов назад до другого бараку.

Поки цей Петро оповів мені про все те зверхстрахіття, то група Роню випустила зі своєї кабінки Федора. Я хотів було зараз же його розпитати про те, як там вони з ним обходились, але Федір вийшов від них зовсім зламаний і на мої питання тільки мовчки махнув рукою, щоб пішов геть від нього. Мені стало дуже, дуже прикро, що Федір так легко зломився під погрозами тієї банди.

Пізніше виявилось, що та банда в третьому бараці в лівому під'їзді робила підкоп і що Івана Довгого вони також залучили до роботи в підкопі. Отже ж вони звинувачували Юрка Якимчука і Федора за те, що вони, слідкуючи куди щезає Іван Довгий, слідкували за їх роботою над підкопом, а по суті про підкоп ми нічого не знали і не цікавились такими справами. Нам шкода було тільки Івана Довгого, що він дався завербувати в ту банду.

Незадовго моє ставлення до тієї банди і їх до мене стало відоме майже всім політв'язням у нашому лагері. То тут, то там окремі люди почали підходити до мене і оповідати про жахливі злочини тієї банди. Один чоловік підійшов до мене біля їдальні і сказав:

— Он гляньте на того чоловіка, що йде в сірому кашне, це німець з Наддніпрянщини, оце вчора з нього зняли чоботи.

— Хто зняв з нього чоботи? — з обуренням запитав я.

— А ви підійдіть до нього і самі спитайте, — відповів незнайомець.

Я відразу підійшов до показаного мені німця і, відкликавши вбік, запитав:

— Хто у вас відняв чоботи?

Німець допитливо глянув на мене, подумав, а тоді сказав:

— Я ж вам не оповідав про те, що в мене відняли чоботи.

— Ні, але мені про це інші сказали.

— Знаєте що, біс з ними із тими чобітьми. Я тих людей знаю давно, а тому я радив би вам обходити їх десятою дорогою і не розпитувати мене про ті чоботи, так буде краще як для вас, так і для мене, — сказав німець.

— Коли вони вас усіх встигли отак сильно стероризувати, чому у всіх такий переляк?

— Коли б ви побули з ними хоча б один рік, то тоді б узнали, де береться страх, — відповів мені німець і перелякано розглянувшись кругом, швидко відійшов від мене. Із їдальні вийшло троє каторжан і, підійшовши до мене, сповнені обурення, сказали:

— Що це робиться? Вчора нехватило цукру, сьогодні не дали смаженої риби. Ми зверталися до старшого повара з цього приводу, а він нам відповів:

— Я б вам радив не піднімати шуму за ту рибу і цукор, бо це може погано кінчитись для вас. Зрозуміло?