Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

17. Стус Василь . Най будем щирі// Дніпро. — 1965, ч. 2, С. 142—150.

18. Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники: Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998, 572 с.

Як мало треба людині для щастя.

Улюблена праця. Елементарні умови. Спокій за рідних і друзів.

Допоки цей нехитрий набір життєвих гараздів не загрожений, людині навіть може здаватися, що її життя надто пісне.

Але варто цьому балансу порушитися, як усе йде шкереберть. «Одна біда не ходить», — кажуть у народі. Бо втративши цей баланс, більшість із нас ладна сплатити яку-будь ціну, щоби повернути втрачене.

Але один із найстрашніших парадоксів нашого життя полягає в тому, що рух вперед можливий, як правило, лише тоді, коли сталого балансу немає. Коли ти відкритий тисячам вітрів і не маєш жодних інших ґарантій, окрім власної готовности щодень офірувати свій піт і кров на жертовник самоствердження. І що більші втрати — то більші можливості відкриваються. Хоча хто може похвалитися, що скористався тими можливостями в повному обсязі?

Переважна більшість воліє втекти куди-будь, як тільки починає усвідомлювати, що долати обрану дорогу доводиться самотужки. І — жодної підказки, жодного готового рішення. Спробуй не схибити, не проминути потрібний життьовий поворот, коли стільки негараздів зусебіч сипиться на самотню голову необачного подорожнього. І єдиний рятунок — постійна готовність до втрат і все-несподіванок та зібрана в кулак воля.

Так і йдуть, хто скільки здужає, вірні за своєю Долею, яка, ніби збиткуючись із відчайдухів, пропонує їм щораз тяжчі випробування. А зможеш? А здужаєш? А витримаєш?

Коли ж зі всім цим людина нарешті дає собі раду на неї чекає новий підступ — втома. Вирватися з її цупких пазурів не вдається нікому. Далі — роздратування, нетерпимість… Коли ж неборака, подолавши усі перешкоди, нарешті досягає мети, виявляється, що й ідеали вже не надто важливі, й результати ніби девальвовані…

От і доводиться мимоволі озиратися на пройдену дорогу, ціна долання якої — саме життя, що пішло лише на те, щоб не збитися на втоптані попередниками колії життєвих стратегій, навчитися гідно сприймати поразки і підніматися після них, зуміти за жодних обставин не втрачати людської гідности…

З останньою найскладніше. Вона, як лакмус, «перевіряє» тебе на кожному кроці, провокуючи до реаґування на різноманітні не пов'язані зі сферою «практичної політики, практичної політичної дії чи поведінки» ситуації, що безпосередньо впливають на долю людини. Іван Дзюба вважає, що саме миттєві реакції й невиважені публіцистичні виступи В. Стуса найбільше вплинули на долю поета. Але чи міг він чинити інакше, коли це було у сфері Василевого « морального існування в цьому світі, де значною мірою все визначається зовнішнім тиском. В тому сенсі визначається, що якби йшлося про нормальне людське існування в нормальному людському суспільстві, в цьому не було б потреби і воно б не виявлялося… в такій формі. А коли людину в штучні умови ставлять і в страшні умови, і колосальний нелюдський тиск, то це і відповідні форми спротиву викликає.

У Василя, мені здається, — продовжує Іван Дзюба, — це йшло від людської гідности. Все могло б зовсім по-іншому скластися, він був би собою, був би, як є, але життя його склалося б по-іншому, якби його штучно не заганяли на оце… Він просто жертва в цьому відношенні… Часто висловлюється така думка, яка мені з багатьох причин неприємна. Говорять, що якби… не ця трагічна доля, то ми б не мали такого поета, як Василь Стус. По-перше, мені здається, так взагалі негарно ставити питання. Воно десь межує з відчуттям втіхи від того, що хтось інший жар тягає, чужими руками жар вигрібає. Це негарно. Це від нашого бажання мати жертви, але щоб хтось той був жертвою, а ти гордився українським народом за те, що він здатний на такі жертви …» [445]

В українському соціумі ця незбагненна потреба мати іконостас мучеників часом набирає потворних форм. Спершу суспільство ніби стискується, створюючи самозахистами чи кар'єрними цілями кожного зі своїх членів максимально дискомфортну для людину ситуацію, а потім або ганить людину, яка не витримала статусу жертви, або прославляє її здатність до самопожертви, принижуючи інші — позірно ніби менш суттєві — чесноти.

Але коли кожна жертва потребує ката, який може використати її у власних цілях.