Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

В останньому переконувати Василя ніби й не було потреби. Отримавши доступ до майже невідомих архівних джерел, він увесь вільний час присвячував вивченню історичних хронік і документів з історії України нової доби.

Всі п'ять із половиною місяців, упродовж яких Стус працював ув Архіві, він перечитував і конспектував усе, що було пов'язане з українською революцією 1917–1919 років. Матеріал, що потрапив до його рук, настільки заполонив, що він спокійніше, ніж можна було сподіватися, сприйняв лист із видавництва «Молодь», з повідомленням, що збірку «Круговерть», набір якої давно був готовий, відхилено видавництвом. У будь-який інший час він би довго приходив до тями, але в січні 1966-го його цікавив лише архів.

Пильність і старанність молодого науковця помітило керівництво, і вже з 3 травня Стуса переводять на посаду «старшого наукового співробітника» [448].

Доволі швидко про стрімку наукову кар'єру нещодавно відрахованого аспіранта стало відомо заступникові директора Інституту літератури С. Зубкову, який застосував увесь свій партійний і адміністративно-науковий вплив, аби колишнього аспіранта, який так непоштиво говорив із ним вереснем 1965-го, було звільнено з радянської наукової установи.

Ув автобіографії від 23 липня 1966 року Василь Стус так виклав цю ситуацію: « Робив у ЦДІА науковим співробітником, потім — старшим науковим співробітником, але увільнений „за власним бажанням“ — за безсовісним, здається, наполяганням тов. Зубкова з Інституту літератури (про це я довідався в ЦК КПУ у тов. Митюкова » [449].

Проте навіть кілька місяців наукової роботи дозволили Василеві накопичити матеріал, що ліг в основу неопублікованої за його життя статті «Дещо з думок наших попередників» [450]та дав йому неоціненний матеріал до найґрунтовнішої літературознавчої статті — «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» [451], присвяченої творчому злету та падінню Павла Тичини, кому « судилася доля генія » [452]. Вона була закінчена лише серединою 1971 року, але так і не стала помітним явищем самвидаву, бо надміру прискіпливий автор довго радився з друзями та дослідниками творчости Тичини щодо тих чи інших своїх оцінок, а після арештів 1972-го дві машинописні копії, що перебували на руках у людей, були спалені.

Про «Феномен доби» мова буде в наступному розділі, поки ж — кілька цитат зі статті «Дещо з думок наших попередників…», що засвідчують уявлення Василя Стуса про роль та місце письменника в житті народу:

« Митець потрібен своєму народові та й усьому світові , — пише Василь Стус, — коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.

Де та сучасність для сьогоднішнього українського митця, для сьогоднішнього українського інтелектуаліста? Вона між лезом великодержавного меча й горлом української нації. Там і тільки там шукали й знаходили сучасність наші попередники, вітчизняні письменники-великомученики, більшість яких стала жертвою російського царизму та новітніх деспотій…

Не біймося їх, не сахаймося, відліпімо приклеєні до них недругами України ярлики. Як писав надовго забутий на Україні легендарний український мандрівник першої пол[овини] XVIII ст. Василь Григорович-Барський: „…не бійся того, що я тут написав, бо писав я все це в запалі свого серця… а до того ж пишу оцю книгу і для тих, хто полінується бути самовидцем — то нехай же такий довідається про все, хоч читаючи…“» [453]

Запал серця, на якому наголошує Григорович-Барський, стає домінантним для поета у творчості й самому житті. «Літературна праця повинна бути потрібною народові, інакше вона втрачає сенс. Бо коли письменник не має надії, що його слово буде комусь потрібним бодай після його смерти, такий письменник поповнює й без того густі лави графоманів та пустоцвітів, яких так багато наплодилось на нашій землі», — сказав мені батько з іншого приводу 1980-го, незадовго до другого арешту.

Чиї ж думки видаються здаються [так в оригіналі. — Прим. верстальника ] Стусові настільки співзвучними, що він «переплавлює» їх на окрему статтю? Степана Руданського, Сергія Єфремова, Олександра Довженка, Олеся Гончара та Івана Пулюя.

Змальована ними приголомшлива картина занепаду національного життя (і то не лише мовного, а й традиційного життя українського селянина, шкільництва, книгодрукування тощо) завершується цифрами офіційної радянської статистики, на підставі якої Василь Стус робить висновок про дедалі загрозливішу русифікацію міст і пригнічене становище титульної нації в Україні: