Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Проте ейфорія була короткочасною. Радість від Іванового звільнення затьмарювалася тиском на М. Коцюбинську в Інституті літератури, судовими процесами у Львові й Івано-Франківську над братами Горинями й П. Заливахою, звільненням з роботи Василя Стуса, неможливістю друкуватися для Б. Антоненка-Давидовича, Г. Кочура, Є. Сверстюка та багатьох інших письменників, чиї твори якщо й потрапляли до періодики, то під псевдонімами чи навіть чужими прізвищами.

Тоді ж почалися перші розколи й у середовищі шістдесятників. Поступово загострювалися взаємини між І. Світличним та В. Чорноволом, які по-різному розуміли завдання українських інтелектуалів в умовах тотального пресинґу з боку держави. Розуміючи нечисельність нової української культурної еліти й прагнучи зберегти її від нищення в таборах, Іван Світличний вважав доцільним обмежитися культурницькою та інформаційною роботою, що давало можливість передавати в Москву, а відтак за кордон інформацію про свавілля влади на Україні й здійснювати публікацію найцікавіших літературних текстів у чеських та польських україномовних часописах, що не мали таких жорстких цензурних утисків. Вячеслав Чорновіл наполягав на більш радикальних методах. Вважав, що позитивного результату можна досягти лише різким протистоянням із владою: масові незаконні й безпідставні арешти, на його думку, мали привернути увагу до катастрофічного культурного становища в Україні [458].

Конфлікт досяг свого апогею 1967-го, після виходу книги «Лихо з розуму (Портрети двадцяти „злочинців“)», у якій Чорновіл зібрав документальні матеріали про репресованих 1965-го шістдесятників. Видання мало значний резонанс на Заході й навіть було відзначене міжнародною журналістською премією у Великій Британії [459]. Однак остаточного розколу в середовищі опозиційно налаштованої до влади інтеліґенції вдалося уникнути. «Допомогло» КДБ.

3 серпня 1967 року було заарештовано Вячеслава Чорновола [460].

І якщо до цього більші чи менші незгоди, що мали місце між умовними культурниками та умовними ж «політиками» в середовищі шістдесятників здавалися принциповими, то судовий вирок (три роки ув'язнення) Львівського обласного суду допоміг усвідомити, що спільного в опозиціонерів таки більше, аніж відмінного, а тому треба підніматися над дріб'язковими суперечностями. «Етичні» міркування «перемогли» тактичні й стратегічні: справді, хіба можна залишити товариша напризволяще?

Літо 1966-го для Василя Стуса видалося непростим. Справжнім шоком для нього, щойно звільненого з Державного історичного архіву, стали слова дружини:

— Василю, я… чекаю дитину, — почув він якось увечері, коли після чергової невдалої спроби знайти роботу картав себе, що він — мужчина, годувальник — не може утримувати родину.

— Як вагітна? — промовив, розуміючи, що змолов дурницю. — Валю, я ж без роботи. Можливі арешти, як можна приводити дітей у цей світ, де ми з тобою не маємо жодної певности щодо завтрашнього дня?

— Бог дає дітей, і дає на дітей, — прорвалися приказкою Валині думки. — Якось буде. Я буду народжувати.

За кілька днів Василеві вдалося знайти підробітки на будівництві метра, а 17 вересня він влаштувався на посаду старшого інженера Відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловости будівельних матеріалів УРСР [461].

Робота, звісно, не бозна яка, але мінімальні кошти на прожиття таки забезпечувала. Редаґування технічних текстів було малоцікавим і зовсім не творчим, але залишало трохи вільного часу.

Пізніми вечорами, коли батьки дружини та її сестра Олександра засинали, Василь до світанку сидів над віршами. Непростої зими 1965—1966 років, гуляючи з Валею Святошинським лісом, він мимоволі звернув увагу на красу вкритих памороззю безлистих зимових дерев. Ніякого надміру, жодних зовнішніх прикрас, — ніщо не заглушало сути величних чи покручених стовбурів і кістяків-гілок, що у величному супокої споглядали за суєтою людського життя.

— Такою й має бути поезія, — міркував Василь, — вільною від лушпиння й нашарування щоденности, від намулу випадковостей, лише квінтесенція буття, людського переживання кожної миті, котрою живе людина у світі. «Зимові дерева» — це ж блискуча назва для нової книжки віршів. Невже досі ніхто не використав цей образ? — поет напружував пам'ять, намагаючись витягнути з неї які-будь згадки чи асоціації. — Ні, такої назви я наче не зустрічав. Так і назву книжку!