Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Нарешті Леонід довідався, що є можливість працювати в цегельні на Корчуватому, куди візьмуть навіть без київської прописки.

Їдуть. Василь, який уже отримав кілька відмов, нервує. Загострилася виразка, що тривалий час доймала. Різко збільшилася кислотність. Напівдорозі вискочили з автобуса біля якогось парку, бо Василя знудило.

Нарешті — відділ кадрів. Першим зайшов Леонід. Загалом несміливий і навіть вайлуватий, він інколи був спроможний на вчинок, коли це стосувалося інших. Зараз була саме така ситуація, бо до краю знервований і готовий будь-якої миті зірватися Василь міг одним різким словом усе зіпсувати.

За якийсь час Леонід вийшов з відділу кадрів і сказав, що справу ніби залагоджено.

— Зайди занеси лише необхідні документи.

Однак коли до кабінету завкадрами зайшов Василь, він нарвався на відмову:

— Ви понімаєтє, в даний момєент у нас мєста нєт, но ви звонітє, ви понімаєтє … [433]

Мовчки вийшли на вулицю. Від розпачу Василь аж пожовтів. Леонід, у квартирі якого кілька тижнів мешкав викинутий із гуртожитку Стус, навіть злякався за нього. Лише за півгодини Василь вийняв з кишені книжку і став читати…

За кілька днів знайомі порадили Василеві звернутися за допомогою до 47-літнього поета Миколи Самійленка, який працював в Інституті садівництва бригадиром будівельної бригади, а до того, подейкували, скількись років відбув у сталінських таборах.

Зустрілися. Познайомилися. Була можливість влаштуватися лише в будівельну бригаду, але Самійленко обіцяв, що знайде для Василя роботу хоча й у бригаді, але таку, де б була можливість працювати окремо.

Як згадував Микола Самійленко, там « яма була і тонн сто, приблизно, вапна. Треба було гасить його. Я його поставив туди. Він брав добру мішалку і ото спускав його [вапно] в яму, заливав водою, розмішував. І це протяглося, мабуть, більш як півтора місяця. Похолодало. Прийшов він у кінці вересня. А коли вже похолодало, то він пішов у котельню. Вона тоді опалювалася вугіллям » [434].

Разом із напарником треба було обслуговувати два котли. Зміна — вісім годин. Вентиляції немає. Тож у суцільному вугільному пилу спершу завантажували котли, потім, за які дві-три години, вигортали жужелицю, потім — знову. І так одну-дві зміни, бо часом доводилося підміняти напарника. Були й плюси. У перерві між завантаженнями-розвантаженнями можна було залишитися наодинці, почитати, не потерпаючи ні від надмірного нагляду, ні від «чужих» очей.

Ставши до праці, Василь знову відчув ґрунт під ногами й нарешті наважився на розмову з Валею, якої довший час уникав, переймаючись, чи зі всіма своїми негараздами він може дозволити собі розкіш шлюбу.

Після нетривалої розлуки [435]Василь нарешті повідомив їй про арешти, а також про зміну соціального статусу. Бо виходити заміж за аспіранта Інституту літератури — одне, а за різнороба, який гасить вапно, — інше.

Валина реакція приголомшила:

— А що, ти станеш після цього іншим?

— Не іншим, ні. Просто, коли висиш у повітрі, важко займатися плануванням, тим більше — брати на себе відповідальність за когось…

— То й не будемо планувати. Мені добре з тобою, а все інше — дурниці, — «закрила» вона розмову.

Того ж дня вони вирішили побратися. Розписуватися вирішили 25 листопада [436], але коли прийшли до ЗАГСу подавати заяву, виявилося, що це можливо лише 10 грудня.

— Десятого, то — десятого, — вирішили вони. — Куди поспішати?..

Це просте рішення коханої, яка прийняла все, як є, не дошукуючись ймовірних життєвих прикростей, а навпаки, прагнучи за всяку ціну підтримати коханого в й о г о рішеннях, було дуже важливим для Василя: він знайшов ту, яку шукав упродовж багатьох років. Того дня він уперше після арешту Світличного збагнув, що його «патологічна» неспроможність мовчати, коли поруч із тобою чиниться несправедливість, не така вже й безглузда. Виявляється, що в його оточенні чимало людей, які відчувають як він, і як він готові не лише до словесного співпереживання чужої біди, а й можуть допомагати в її подоланні.

Те ж відчуття було й за кілька днів, під час зустрічі з Романом Корогодським, який сказав, що в Центральному державному історичному архіві УРСР, де він часто працював ув архіві, є вільні вакансії, на одну з яких Василь може претендувати. Він, мовляв, уже розпитував про це деяких людей, які, своєю чергою, говорили з керівництвом, що поставило лише одну вимогу: Василь має отримати бодай тимчасову прописку в межах Київської области.