Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Що буде тепер з тим колом, що згуртувалося навколо Івана, де так приємно було зустріти давно не баченого письменника? Як допомогти Льолі? Як взагалі жити без дому Світличних, де тебе завжди привітно приймали доброзичливі господарі?

Стус пригадав, як, ніяковіючи, колись уперше піднявся на той п'ятий поверх на Уманській, де мешкало подружжя. Як переступив поріг, не знаючи, куди приткнути шапку, яка чомусь виявилася майже смішною в його руках, як ледь не розбив у малесенькому коридорчику якусь керамічну цяцьку й так сприкрився від цього, що мав намір одразу ж піти геть, але, піднявши очі, побачив таку людську приязнь «вусатого господаря» і господині Льолі, що за кілька хвилин уже й не згадував, через скільки вагань довелося пройти, поки перед ним не відчинилися двері квартири Світличних.

Таким болем відгукнулася у Василевій душі ця згадка, таким відчаєм війнуло, так боляче стало від цієї несправедливости, що все єство Василя почало вимагати дії. Несамохіть він почав підніматися зі свого місця й похопився аж тоді, коли побачив, що на сцені Сергій Параджанов і Юрко Якутович [422]надають слово Івану Дзюбі.

— Господи, — мучився Василь, — як можна говорити про мистецтво, коли вчора по всій країні прокотилася хвиля арештів?

Дзюба почав дякувати художниці костюмів Байковій, яку чомусь обійшли увагою організатори. Вручив їй букет квітів. Після цього повів мову про те, що в той час, як культурна громадськість України вітає світове визнання фільму «Тіні забутих предків», зовсім поруч, майже за стінами цього залу, тривають арешти. Заарештовано Івана Світличного, Богдана та Михайла Горинів… [423]

Далі говорити Дзюбі вже ніхто не давав. Першим на нього кинувся директор кінотеатру, почав кричати, виштовхувати зі сцени. Заревла сирена.

« І в цей час , — згадує Іван Дзюба, який тоді все ще стояв на сцені, — піднявся Василь. Я абсолютно стопроцентно запевняю, що це чисто спонтанний був його рух. Це не було заплановано, ніхто про це не говорив… ніхто тоді навіть не думав, що Василь це зробить, і ніхто до нього не звертався… Просто така була атмосфера, суміш і трагізму, і гіркоти, і оцеї брутальности, коли глушать сиренами і хапають за руки. І Василь піднявся [424] , ним щось таке заговорило. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте, чи прошу встати. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше, потім більше. Але не всі. Десь так половина піднялася залу, а половина сиділа » [425].

Із зали це виглядало інакше:

« Встало , — на думку Романа Корогодського, — найбільше три-чотири десятки. Думаю, що навіть і чотирьох не було… але я хочу розповісти про Стуса, який він був. Він був страшний. В нього був такий стрес, він був блідий і весь такий, ніби його судоми зводили. Я запам'ятав, як він кричав, що це ваша байдужість призведе до того, що буде те, що вже було, — тридцять сьомий рік » [426].

Увесь фільм він просидів, немов на голках: вони, ці людці, не встали, його народ — боїться, його країна — боїться, його держава — боїться, вони — один суцільний-суцільний-суцільний страх, посилений тисячами переляканих очиць, марою вкриває собою всю країну. Бридко, як бридко.

І як пізніше пекло, що Павло Тичина, Павло Григорович, ранні вірші якого так високо цінував, змалів до того, що навіть обурювався, що група молодиків порушила комфортну атмосферу перегляду [427].

Але найпідступнішим був інший парадокс доби тоталітаризму. Люди, які не встали зі страху, від того ж страху після фільму ніби води в рот набрали, думаючи лише про одне: так, ми не виступали, але ж ми були при ц ь о м у, і хтозна, які це ще матиме наслідки. Відчайдушно кинутий камінь провалився в трясовину ситого й забезпеченого життя й жодного розголосу подія в кінотеатрі «Україна» не набула, « такий паралізуючий страх був, що навіть публічні форми протесту, інформації безсилі були » [428].

Коли ввімкнули світло, кожен думав лише про те, заарештують його чи ні. Але хоча до кінця фільму весь кінотеатр уже було оточено спецпідрозділами КДБ й одягнутими в однакові плащі молодиками, арешти не розпочалися. Найімовірніше, десь у верхах не було отримано санкції, а хапати представників еліти «без вказівки» згори КДБ собі не дозволило.

Наступного дня Василь мав намір зустрітися з Валею. Думки про одруження давно вже жили в його голові. Та чи має він після сьогоднішніх подій на це право? Набрякле переляком повітря кінотеатру, яке він нутром відчував усенький фільм, вплинуло й на нього: кожної миті Стус очікував можливої провокації й арешту. Опанував себе лише в університетському ботанічному саду, куди забрів у невеселих думках. Дещо заспокоївшись, купив пляшку доброго вина, й поїхав до гуртожитку.