Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Ця готовність завжди й за будь-яких обставин обстоювати чужий біль як власний чи виступити на захист кимось поневажених моральних цінностей, що так вражало Стусових товаришів по ув'язненню, була властива поетові ще в Києві й повсякчас проявлялася в буденному житті, де зберігати максимальну зібраність особливо складно.

Свято кохання затьмарювали лише звістки з дому: батьки нервували, що в сестри, яка навесні народила дочку, не складається родинне життя. Як міг, він заспокоював батьків і підтримував сестру, бо нічим іншим — і це дратувало найбільше — зарадити не міг.

Часто Василь нишком «тікав» із приміщення Інституту літератури й ішов до Музею українського мистецтва, де працював Дмитро Горбачов. Завдяки йому Василь мав можливість переглядати не лише експозицію, а й ті картини, що зберігалися в сховищах музею. Горбачов каже, що Стус уже тоді мав вироблений мистецький смак: « він вирізняв першокласних художників від другорядних. Петрицький, скажімо, йому дуже подобався. Бойчукісти… Речі кубо-футуристів українських йому теж були до снаги… він говорив про це мало. Я тільки бачив жваву реакцію на ці речі. А говорив мало тому, що взагалі про це мистецтво тоді тяжко було говорити навіть мистецтвознавцям » [409].

Дивовижне багатство українського малярства, що відкривалося Стусові, вабило його до музею, адже в Донецьку він був абсолютно нічого не знав про український живопис.

23 жовтня 1964-го Василь Стус знову « був… у Музеї у Діми Горбачова. Бачив родину (з триптиха Ф. Кричевського), Катерину. Бачив Пальмова (тема війни, хати, зелено-важкий фон, прапор, літаки etc). Другий холст — мати з дитиною — опрощені статури з химерно важким і вагомим густо-кольоровим фоном. Чудові „Інваліди“ А. Петрицького, відзначені десь у 1930 р. першою премією. Гарна, ребриста гама, жорстока і жорстка.

Чудові речі Пальмова-Рибалка, композиції інші з недоробленими планами. Тони розкладені. Богомазов — бог! Його „Пильщики“ — то незрівнянна штука; така ж — портрет дружини. Кубізм, тут відбитий. Гарні мотиви Кавказу і кішка. Гарна тюрма з похмуро-синьо-сизим розгніваним небом. Біла пляма — сова. Бачив порізаний холст (портрет Пастушенко?) одного з бойчукістів — Цедляра » [410].

Після таких відвідин особливо прикро вражало патріотичне хуторянство, і Стус намагався уникати зустрічей із тими, хто псевдопатріотичною риторикою вульґаризував і профанував як досягнення української культури, так і її трагедію. « Василеві , — каже Іван Дзюба, — противні були всякі форми малоросійства… Він відштовхував якісь, так би мовити, середньовічні форми патріотизму, пов'язані з якоюсь ненавистю, з якимось озлобленням проти людей інших націй. Це теж такі форми патріотизму є. Василь цього органічно не приймав… Я думаю, це „ізначально“ було в ньому, тут він не мусив себе навіть виховувати… Це в його натурі було » [411].

А що людей з такими толерантними поглядами завжди менше, бо значно простіше у всіх своїх бідах звинувачувати чужинців, то шістдесятництво вже в цей час почало давати тріщину: «культурники» ніби відокремлювалися від «політиків», які, усвідомлюючи резонансність культурного шістдесятництва, усе активніше починали використовувати їх з політичною метою, часто спрощуючи культурні проблеми до політичного рівня чи підганяючи їх під прагматику власних устремлінь.

Чиста, майже прозора радість перших зустрічей і відкриттів потроху затьмарювалась, « всередині [руху] уже намічались якісь суперечності » [412]. Це ставало дедалі очевиднішим, адже далеко не всі, і Василь Стус у тому числі, розглядали свою культурницьку опозиційність і відстоювання права народу на власну мову як відверту опозицію існуючому ладові. Особливо це стосувалося вихідців зі Східної України, які, на відміну від вихованих ув Україні Західній, зберігали певний пієтет і до ленінських ідей, і до соціалістичних досягнень, вимагаючи від влади лише одного: правди й можливости для самореалізації.

Отож нічого дивуватися, що вже 1964-го Василь часто повертається навіть з неофіційних літературних зустрічей не в кращому гуморі. Важко сказати, як би далі розвивались події, якби держава не виявила своєї нелюдської суті.

Після того, як у жовтні 1964-го до влади прийшов Леонід Брєжнєв, для багатьох стало очевидним, що доба «оттєпєлі» залишилася позаду, попереду — заморозки.

Проте молоде покоління, виховане в атмосфері якщо й не цілковитої, то доволі значної лібералізації СРСР, не хотіло миритися з політикою згортання національного культурницького руху.