Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Створений того року у Львові Клуб творчої молоді «Пролісок» [413]стояв уже на зовсім інших позиціях, аніж київські культурники. Якщо «громадські» вимоги киян, що так налякали владу, обмежувалися домаганням правди про трагедію в Биківні та відстоюванням, як сформулював це Іван Гель, «культурних прав нації», то метою львів'яни була «Боротьба за державність України», а найрадикальніший поміж них — Іван Гель — не приховував, що був прихильником « не лише боротьби словом, але й збройної боротьби. І вважав, що боротьба словом є щось таке — інтеліґентська вигадка » [414].

І лише виважена позиція Івана Світличного, який, за визначенням Михайлини Коцюбинської, був «живим містком» [415]між Києвом і Львовом, переконала членів «Проліска» втриматися від збройної боротьби, обмежившись леґальними формами протистояння — « відкрито говорити про те, що ми думаємо про існуючий режим » [416].

Не дивно, що вже 1964-го Іван Драч попереджує львів'ян про можливість арештів [417]. Проте тоді обійшлось, однак з утвердженням нової влади в Кремлі Україною — найімовірніше, за вказівкою кремлівського ідеолога Міхаіла Суслова — прокотилася хвиля арештів.

Безпосереднім провідником лінії Суслова в Україні був секретар Львівського обкому В. Маланчук. Відтак не дивно, що найбільше заарештованих було саме в Західній Україні. У Львові, зокрема, заарештували братів Горинів, І. Геля, М. Осадчого, М. Косіва, С. Батуріна, Г. Садовську, М. Зваричевську, М. Масютка, Я. Менкуш; у Тернополі — І. Герету та М. Чубатого; у Луцьку — В. Мороза та Д. Іващенка, ув Івано-Франківську — М. Озерного, В. Іванишина та П. Заливаху. У центральних реґіонах арешти були менш масштабними, і, за винятком І. Світличного [418]в Києві та С. Караванського в Одесі, оминули найвідоміших шістдесятників. Цілком імовірно, що Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест був проти арештів, бо вважав, що це посилить вплив Маланчука в усій Україні. Проте й він не міг опиратися арештам тих, чиї зв'язки з західними «радикалами» здавалися слідчим очевидними.

Виразною була неузгодженість дій і навіть певна розгубленість влади. В «Літературній Україні» навіть вийшла стаття вже заарештованого М. Масютка, і далі тривала дискусія довкола надрукованої раніше рецензії М. Косіва, у жовтневому числі журналу «Мистецтво» була надрукована репродукція картини заарештованого Панаса Заливахи, а мовознавці з АН УРСР на семінарі для працівників преси весною 1966-го згадували статті М. Озерного та С. Караванського.

Коли звістки про арешти докотилися до Києва, в них навіть не всі повірили. Але після дзвінків до Львова сумнівів уже не лишалося.

Ті, хто знаходився в Києві, думали, як бодай повідомити громадськість про арешти.

Оптимальним здавався вихід, запропонований Іваном Дзюбою. 4 вересня, тобто кількома днями по арештах, у кінотеатрі «Україна» мав відбутися громадський перегляд фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Іван та Марта [419]близько товаришували з Сергієм Параджановим, а тому Дзюба запропонував Чорноволу, скориставшись присутністю великої кількости людей, оголосити перед переглядом фільму про арешти українських інтеліґентів.

— Сподіваюся, що Сергій не заперечуватиме, — переконував він.

Пізніше С. Параджанов навіть радів, що завдяки цій акції його фільм, який хоча й виграв кілька престижних західних премій, але в Україні на великий екран так і не вийшов, мав додатковий резонанс.

Побоюючись, аби про їхній задум не дізналися представники КДБ, Іван Дзюба вирішив не посвячувати в це нікого, навіть Параджанова.

Коли Василь Стус ішов до кінотеатру дивитися фільм, у нього ще були сумніви: заарештували Івана чи ні. Телефон Світличних мовчав; як пізніше з'ясувалося, від 31 серпня до 2 вересня у квартирі Леоніди Світличної тривали безперервні обшуки [420], а Леонід Селезненко « тоді трошки збрехав, сказав з надією, що нібито ні » [421].

Лише під кінотеатром «Україна» Василь довідався, що Івана заарештовано. І хоча жодних подробиць ніхто не знав, виглядало, що Світличний таки їсть «казенні» харчі.

Настрою дивитися «Тіні забутих предків» не було, телефон Світличних і далі мовчав, але Василь вирішив зайти до зали.

Відшукавши своє місце, гепнувся в крісло, намагаючись за всяку ціну навести лад у думках: що робити? як допомогти Івану? чи варто якось протестувати? та й чи допоможуть Іванові його протести? але ж хіба можна мовчати, коли новознайденого товариша, який непомітно став найближчим другом, несправедливо — безперечно, несправедливо — кинуто до в'язниці?