Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

— Невже тобі сподобався цей нахаба? — питала вона себе, розуміючи, що не без задоволення відгукнеться на будь-який вияв уваги.

Він, втім, лише повернув голову їй услід.

— Нам по дорозі, — констатував, коли вона повернула в напрямку «Більшовика».

Чорноту тунелю прорізали фари поїзда, що під'їжджав до станції. Двері вагонів довго не відчинялись, і Валя краєм ока відзначила, що парубійко з-під лоба спостерігає за нею, ніби зважуючи: «їхати — не їхати».

— Який нахаба! Теж мені, оцінщик, — обурилася частина її єства. Інша тієї ж миті заперечила. — Може й нахаба, але ж ти вже відчула, яким теплом тебе оповило, коли торкнувся твого плеча на ескалаторі.

Двері зачинилися, і в полоні власних думок жінка навіть не звернула уваги на те, що останньої миті Василь ускочив до сусіднього вагона й спостерігає за нею тепер через вікна вагонів.

На під'їзді до «Політехнічного інституту» вона з прикрістю виявила, що молодика в вагоні немає. Випадкова зустріч загрозливо перетворювалась на яскравий кінокадр із життя, що несподівано виник і так само несподівано й швидко зник, трансформувавшись у приємний і дивний спогад.

Піднявшись ескалатором до виходу, вона знову відчула той же погляд, що нагло й тепло поїдав її на «Хрещатику».

Василь, який довго не міг вирішити, сідати до одного вагону з цією дивною жінкою, чию постать його погляд несподівано впіймав на ескалаторі, одразу виокремивши з загалу одноманітних киянок та прибульців, чи все ж у інший, щоб непомітно спостерігати за нею, вскочив до сусіднього вагону, коли двері ледь не зачинилися перед носом.

— Встиг, — подумав він, пробиваючись до віконця торцевих дверей і намагаючись не випустити з поля зору риси обличчя, що несподівано швидко ставали рідними. Він насолоджувався певною розгубленістю жінки, побоюючись зізнатися в тому, що йому до нестями приємно спостерігати за нею. Йому було приємно бачити, як вона заглиблюється у себе, як не звертає уваги на хтиві погляди молодиків, котрі, як і він, не відводили очей від молодої жінки, яка самотньо їхала в майже порожньому вагоні вечірнього метра.

На «Політесі» він перебіг до її вагону й був навіть сприкрений, що, заглиблена в себе, вона не звернула на це найменшої уваги. Жінка не підняла голови навіть тоді, коли він майже зачепив її, проходячи повз неї.

Майже образившись на таку неувагу, Василь обігнав натовп вечірніх роззяв і ввівгнався в східці ескалатора. Ступивши на східці, він чомусь одразу ж пошкодував, що не наважився в вагоні заговорити:

— А раптом там, нагорі, на неї чекають. Чоловік, із яким вона зустрічається, подруга, це ж так незручно буде стежити за ними двома. Але як знайомитися? Будь-що-будь, на вулиці я таки підійду до неї. Обов'язково підійду, — вирішив Василь.

Проскочивши скляні двері з надписом «ВИХІД», він заховався поміж дерев, видивляючи натовп, що поволі сунув йому услід, і намагаючись не пропустити жінку, яка вабила до себе дедалі більше.

Людський потік рідшав, а її все не було.

— Невже вона повернулася, випадково проїхавши потрібну зупинку? — не встиг злякатися він, як око вихопило знайому постать із загалу. Жінка йшла майже на нього, але, ніби зіткнувшись із якоюсь невидимою оку перепоною, раптом звернула вбік і попрямувала до п'ятого трамваю, яким Василь звично їздив до гуртожитку.

У вагоні було порожньо. Молода жінка, яка, Василь чомусь був певен, помітила його між деревами, ніби навмисне сіла на подвійне сидіння, провокуючи зайняти місце поруч.

Проте він відразу не наважився, і лише нові пасажири, які почали заходити на «Гарматній», загрожуючи посісти його — Стусове — місце, підштовхнули підійти до незнайомки:

— Ви пазволітє? — запитав він, соромлячись і відчуваючи неприродність російської, що, втім, притлумлювало незручність від такого знайомства.

— Пажалуста, — відповіла.

Розмова загрозливо не в'язалася. Втім, несподівано виявилось, що навіть мовчання поруч із нею було приємним.

Біля «Червоного екскаватора» набрякле небо прорвалося мжичкою, що дозволило Василеві — треба підняти вікно, з якого дощові краплини падали прямо на одяг, — знову виявити увагу.

— Ми, виявляється, сусіди, — несподівано прохопився Василь, очікуючи, як вона прореагує на українську.

Вона відповіла. Українською!

На четвертій просіці, де майже на галявині лісу закінчувалася трамвайна колія, уже виходили вдвох. Ще не знаючи імен одне одного, але що важать імена, коли після 15—20 хвилин ув обох було відчуття, що знаються вони з давніх-давен.