Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

І далі —

Про третю частину «Круговерті» можна сказати небагато. По-перше, саме останній розділ став основою «Зимових дерев», а тому машинописні сторінки з віршів були передані до видавництва, звідки вже так і не повернулися, а по-друге, М. Нагнибіда цілковито обійшов цей розділ мовчанкою. Відтак вдалося встановити лише три вірші, включені письменником до третього розділу книжки, але композиційно чужі «Зимовим деревам»: « То — пантофлі?..», «Кольоровий образок» і «Виробничий образок ». Усі вони — образки знеособленого дня й народу рідного, який попри все мусиш — саме мусиш, згідного свого морального імперативу, — любити.

Такі вони — представники твого рідного народу із обірваним історичним корінням. А коли обірвано традицію — чого чекати? Байдужий робітничий загал!

Подиву гідно, що 1964-го ця книжечка планувалася до друку. Коли ж 1965-го, після виступу на захист заарештованих друзів у кінотеатрі «Україна», про що мова йтиме далі, її набір треба було розсипати, підстав для цього було більш аніж досить.

Усвідомлене рішення «виростати» збільшило й без того надвисоку Стусову працездатність. Із академіком Шамотою, керівником дисертації, і, очевидно, не без консультацій із Іваном Світличним, було затверджено тему кандидатської: «Джерела емоційности художнього твору (на матеріалі сучасної прози)».

Паралельно, із власного досвіду знаючи прикрість від неуваги до перших книжечок молодих поетів, Стус написав кілька оглядових статей про молоду українську поезію [397], в яких сформулював власне розуміння справжньої поезії: « На жаль, багатьом нашим поетам бракує саме глибокої інтелектуальної позначености. Коли знайомишся з поетичною продукцією останніх двох років, відчуваєш, що справжніх успіхів не так і багато, більше того — окремі, в цілому гарні збірки, вірші, думки, мало не губляться в шлаковій масі пересічного поетичного мислення, поверхових розумувань, узвичаєної в поезії атрибутивности » [398]. І підсумовуючи: « Нашій поезії, особливо молодій, треба багато зробити для. того, щоб збагатити себе тими величезними художніми набутками, які дали поети 19 і 20 століття » [399].

Паралельно Василь обростав «м'язами» друзів, майже всі з яких були членами щойно розігнаного Клубу творчої молоді. Найближчі приятелі того часу — Алла Горська й Лесь Танюк, Іван Світличний та Іван Дзюба, Микола Вінграновський і Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська та багато інших, хто попри численні нагінки зберігав дух непокори й продовжував проводити заборонені й напівзаборонені вечори скрізь, де тільки можливо було пропаґувати національну культуру.

Ця напівлегальна «друга хвиля» [400]шістдесятницького руху захопила Василя. Не зупинило навіть усвідомлення того, що, пристаючи до табору «новознайдених» друзів, він ставить під загрозу літературознавчі й наукові перспективи. Не може ж, справді, мужчина зрадити однодумців, коли над ними нависла загроза.

Літо 1964-го дещо втихомирило пристрасті. Хтось поїхав на відпочинок, а Василь — до батьків. Напруга дедалі гострішого протистояння між молодими культурниками й владою ніби послабла. Обіклавшись книжками, Василь розкошував у затишку батьківської хати, насолоджуючись самотністю. За це літо він перечитав майже все, що вдалося дістати з Хвильового, Плужника та Винниченка. Гегемонію Пастернака якось непомітно порушили Рільке [401]та Ґельдерлін. Із філософів на його столику все частіше з'являється К'єркеґор, екзистенціалізм якого значною мірою визначив філософську основу «Зимових дерев», і Ортега-і-Ґасет — руками саме ходило Ню-Йоркське видання «Повстання мас» в українському перекладі. Дещо пізніше за критичними оглядами радянських філософів Василь Стус знайомиться з філософськими доктринами Гайдеґґера та Ясперса, працею «Філософія жінки» Отто Вейнінґера [402].