Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Це надзавдання зумовило й вибір шляху — філологія. Метафорою цього шляху стала поема І. Франка «Мойсей», та й саме життя Мойсея, про що Стус коротко згадав у листі до сина від 25 квітня 1979 року. Мовляв, — ось ключ до розуміння моєї сутности, ніби говорив він синові, геть незважаючи на звичку (не лише сина, а й багатьох дослідників-літературознавців) сприймати все крізь шкельця реалістичної літератури чи обмежуватися «голим» текстом. Але чи коректно відокремлювати текст від життя в того, хто від початків прагнув поєднати одне з іншим: фіксуючи в «Палімпсестах» не лише психологічні стани людини, яка все життя йде «проти течії», але й указуючи в такий спосіб на дорогу самореалізації (себто, квітування), підштовхуючи до подолання чимдалі вищих сходинок на шляху самовдосконалення? Та й чи можлива така метафізика без страждання?

визначає рецепт самотворення поет у «Палімпсестах», подарованих йому долею як своєму чи не найпослідовнішому адепту. Щоправда, дарунок цей, як і все від Долі, Василь зміг прийняти лише через чорний каторжний труд. В інституті ж він лише повірив юнацькій мрії щодо можливости модернізації батьківської культури, яка рано чи пізно повинна перестати пожирати чи виштовхувати власних дітей. Повірив тим сильніше, що такі спроби, і спроби доволі вдалі (!), були й до нього — Стефаник, драми Лесі Українки, Тичина, Рильський, Яновський, Довженко, та й Петров-Домонтович із неокласиками. Усе це він уже знав, цим захоплювався, а що планка була високою, то ще більше кортіло її здолати.

Наприкінці навчання Василь Стус пише курсову роботу на матеріалі збірки «Троянди й виноград» Максима Рильського. Очевидно, на цьому етапі поет ставився до неї серйозно й працював кілька місяців, адже вважав її етапною щодо вміння аналізувати поетичний текст. Спроба виявилася вдалою: була відзначена на республіканському конкурсі студентських робіт і навіть набула певного резонансу. Це, втім, не надто переконувало Василя в її вартості й він послав її самому Максиму Тадейовичу.

Рильський, цілком імовірно, звернув увагу на цю працю навіть попри те, що його творчість була предметом зацікавлень не лише дипломних і курсових, а й серйозних наукових досліджень. Адже, крім самої праці, звертав на себе увагу й реґіон, звідки її було надіслано, — русифіковане Сталіно. І хоча жодних письмових свідчень про те, як сприйняв цю працю Максим Тадейович, знайти не вдалося, проте він все ж зважив за необхідне відповісти Стусові, який навіть показував листа в інституті [198].

Попереду було військо, уникнути якого Василь не міг. А тому, коли при розподілі випускників комусь треба було погоджуватися їхати в далеке село на Кіровоградщині, Стус після кількаденних роздумів вирішив звільнити від примусового «заслання» Зінаїду Кононученко, якій випадало їхати туди мінімум на три роки.

— Не йди поки що туди, на комісію, спочатку я зайду, — сказав він їй. — Мені скоро до армії, то візьму Кіровоградщину [199].

Важко сказати, чого в цьому виборі було більше — бажання прислужитися одногрупниці, чи, може, « стужілий за справжньою, не донецькою Україною » [200], Стус вирішив перед військом дихнути озоном української стихії на межі Кіровоградщини та Вінниччини, тим більше, що від місця призначення до рідної Рахнівки було не більше ста кілометрів. Проте якими б мотивами не керувався поет, цей від'їзд заради когось у символічному сенсі став своєрідною прелюдією всього його майбуття — життя, у якому власна реалізація не була еґоїстичною самоціллю, а неодмінно повинна була впливати на світ, аби перед смертю можна було без надриву й позування писати: « Мені хороше від того, що нічого злого за свої 40 літ не робив, допомагав людям у біді, а коли часом і сам залітав у біду, то не пхинькав і не нарікав. Бо це — життя, Доля… » [201]

1. Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус — поет і людина. — К.: Український письменник, 1993, 400 с.