Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Із молодечим запалом відчайдуха Стус прагне «чорно» працювати на батьківську культуру й шукає шляхи її модернізації. У цей час він активно випробовує себе як критик і навіть культуролог у студентському середовищі й на літературній студії Т. Духовного. До його слова прислуховувалися: « Він аналізував прискіпливо, детально, доказово, вимогливо, лишаючись при тому, сказати б, у межах делікатної доброзичливости » [195]. Роль критика дозволяла не лише бачити хиби в творах інших, а й екстраполювати ці враження на власну творчість, допомагала легше змиритися з думкою, що вірші цього періоду — лише етап учнівства, підготовка до чогось суттєвішого.

На старших курсах Василя дедалі більше вабить історія й теорія культури, історія розвитку цивілізацій. І хоча ці знання, як і у випадку з історією немарксистської філософії, доводиться вилущувати з макулатури вульґарно-соціологічної радянської критики, але сам цей пошук розширює виднокола, дозволяє вчитися бачити українську культуру не як фантом чи феномен, а в контексті історичного світового поступу.

Десь наприкінці навчання в інституті Стус починає доволі скептично ставитися навіть до ідеї проґресу — невід'ємної складової радянської ідеологічної системи. Піддати сумніву цю підвалину означало безповоротно стати на шлях сумнівів щодо підставовости й непомильности соціалістичного й комуністичного (останній на той час будували й вірили, що збудують!) ладу. Цей шлях долався нелегко, але кому не кортить забороненого плоду?..

І ще одна річ, яку необхідно відзначити, навіть попри очевидний брак фактичних доказів. Це — страждання. Страждання як лейтмотив української історії, літератури, музики, життя українського люду та Василевих батьків, страждання як постійне доповнення до життя всіх талановитих людей із міцним духом і характером, так щедро зроджених українською землею, що навіть народ, який їх породив, не вважав за потрібне цінувати ні їхню працю, ані їхню дорогу, ані їхню думку, лише після смерти згадуючи: так, справді, жив такий і такий, непоганий загалом чоловік, навіть ґеніальний, але… таке важке мав життя, що… Посмертна доля й оцінка також бувала різною, бо національна культура не завжди була готовою вибачити трудну й непряму путь своїх дітей до реалізації. Беззастережно, здається, було поціновано Тараса Шевченка, загальнонародна й іще більше загальноінтеліґентська любов до якого після його смерти виявилася настільки сильною, що не лише до цього часу заважає його глибокій та належній оцінці, а й мало чи не вимагає й від усіх його наступників такої ж високої життєвої трагедії.

Василь Стус був готовим пройти цим шляхом, а той же Мережковський, Вернадський чи Короленко — ні. Чи не тому вони й досі на периферії національної культури, хоч їхній внесок у культуру імперську, яку першим малоросійській та великоруській протиставив, здається, ще Драгоманов, таки значний. Легкість, із якою найосвіченіших (хоча, може, далеко не найсильніших духом) людей витискають на марґінеси культури, водночас страшить і вражає, бо кожна така доля твориться ніби в тіні Кроноса, який із містичного страху пожирає своїх дітей. Так втрачається спадковість, і кожен новий український талант стає щораз новим підтвердженням відомого: «ґеній народжується в провінції, а помирає у столиці».

Але коли так стоїть справа з літератами, музиками та художниками, то що казати про ґеніїв негуманітарних сфер, які надто рано розуміють, що їхній талант швидше й вище буде поціновано в інших культурах — імперських Австро-Угорщині й Росії колись, західноєвропейських чи американській нині. Не скудіє земля наша, але чи є це життєдайне джерело нескінченним? Відповіді на це не знає ніхто, проте подібне питання постає перед кожним талановитим юнаком, який відчуває в собі сили якщо не перевернути світ, то, принаймні, змінити чи глибше осягнути його.

Схоже, що наприкінці 1950-х це розумів і Василь Стус. Розумів і зі свідомої моральної принуки обрав дорогу страждань та випробувань за право невдячної роботи на ниві рідної культури. При цьому неуникненність страждань була для нього очевидною. Надто добре він знав історію української літератури дев'ятнадцятого віку, усе ще надто болило й життя батьків, які сплачували непомірну ціну за свою україномовність у Донбасі. Проте цей шлях, що ніби закривав життьові перспективи, обіцяв і досягнення, вабив випробуваннями, вказував на непевну путь до визнання через тяжкий труд, через солоний кервавий піт, про що так часто згадує зрілий Стус від кінця шістдесятих, коли береться (спершу несвідомо) до творення містерії свого життя. Точені обличчя його малописьменних батьків через ініціацію великим стражданням (саме великим, бо малі лише дрібнять людину), ніби прочиняли йому двері до відродження на давно згаслому попелищі: