Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

« Я люблю тех, кто не умеет жить иначе, как для того, чтобы погибнуть, ибо это идущие через мост (від мавпи до надлюдини).

„Добродетель есть воля к гибели и стрела тоски“. „Я люблю тех, кто ни единой капли духа не хранит для себя, но кто весь хочет быть духом добродетели своей“…

Ніцше ненавидить сіру нудоту сучасности, де особа більш знівельована (більш диференційована, але розпилена і роздерта протиріччям…).

Ніцше думає, що це нівелювання (коли не буде пастиря і стада!!??) зупинить проґрес.

Забудь „я должен“, знай „я хочу“…

Цей світ — недовершений

моє я навчилось: не прятать больше голову в песок небесного, но высоко носить ее, земную голову, создающую смысл земли.

Це „больные и умирающие презирали тело и землю и выдумывали небесное“.

„Тело — это большой разум, множественность с единым началом, война и мир, стадо и пастырь “» [188].

На третьому курсі педінституту Василь Стус випрацював власний тип ведення конспекту, де прочитане стає частиною власних роздумів над світом, а чужі прозріння й розумування є не так предметом захоплень колекціонера знання, як ниткою Аріадни, яка не дає збочити на манівці лабіринту і дозволяє не гаяти часу для подолання труднощів там, де можна здолати відстань за допомогою швидкісного авта.

Звертає на себе увагу ще одна річ, властива людям, які звикли уважно працювати з першоджерелами. Ніби пробуючи «чужу» мудрість на зуб, Василь полишає на берегах емоційне враження від прочитаного. Біля цитати з «Так говорив Заратустра» Ніцше — « Я люблю вас за то, что вы не умеете сегодня жить, о высшие люди! » — Стус дописав: « Брешеш! » [189].

Як бачимо, високий ступінь ригоризму [190], названий Іваном Дзюбою однією з характерних особливостей Стуса-людини, був притаманний йому вже в 19—20 років. І в цьому немає нічого дивного, адже юнацький максималізм властивий переважній більшості ідеалістів-романтиків. Проте особливість Стусових завищених моральних критеріїв у тому й полягає, що, базована на скарбах світової культури, вона мала настільки міцні підвалини, що дозволила йому не зрікатися юнацьких максималістських вимог упродовж усього життя. У цій внутрішній готовності до життєвих випробувань і полягає одна з найбільших загадок його особистости, нерозкрита таємниця «кшталтування» [191]Стусового характеру, який до останніх років життя втримував його від розпачу зневіри та від ненависти до світу, що аж надто суворо випробовував.

Гортаючи сторінки філософського конспекту Василя Стуса далі, поміж штудій Геґеля (арк. 22—36) раптово натикаємося на принагідні записи про поезію Ґельдерліна, що дозволяє говорити про раннє знайомство письменника з цим напівзабороненим у СРСР автором. Кілька сторінок присвячено філософії Бентама й Спенсера.

Паралельно з філософськими студіями Василь чимало уваги приділяє розширенню вузівських знань із історії України та історії української літератури [192]. Усвідомлюючи, що багато сторінок обох цих історій піддано пізнішому ідеологічному редаґуванню, юнак по крихтах визбирує й перечитує практично все, що вдається, з книжок, виданих 1920-ми. Зокрема, в зошиті-конспекті того періоду чимало сторінок віддано під реферування книг Івана Капустянського «Валеріан Поліщук» і Михайла Доленга «Творчість В. Сосюри», а також маловідомій інформації про постаті Гулака-Артемовського та Костомарова [193].

Таке поєднання двох рівновеликих для Стуса культурних складників — рідного й світового — дозволяло краще побачити вади й певні недорозвиненості національної літератури, значною мірою спровоковані українською історією, яка, хоча й мала чимало героїчних сторінок, але була ніби вражена вірусом поразки, браком волі до перемоги, відсутністю структурованости та нігілізмом. Проте навіть за такої надмірно перебільшеної трагічности історії юнак відзначає для себе тяглість і неперервність культурних традицій, які хоча й надто часто були гноблені культурами переможців, але, виявляючи подиву гідну живучість, як птаха Фенікс відроджувалися з попелища, щоб знову й знову заповнювати собою культурний простір краю й задовольняти потреби міщанства та середнього класу. У силовому полі цих традицій поступово витворилася особлива сфера духу [194], в якій у дещо законсервованому вигляді впродовж кількох століть не лише зберігалися традиційні устрої життя, а й постійно народжувалися нові й нові вчені та письменники. І хоча в більшості випадків ці українські самородки здобували шану і славу вже як представники СРСР чи якихось інших державних націй, проте факт постійного заповнення елітних порожнеч селянськими дітьми справді феноменальний. Ця таємниця вабила молодого Стуса дедалі більше, змушуючи до постійної праці, адже поруч із очевидною величчю він бачив і анемічність та анахронізм національної культури, яка дедалі більше винищувалася навіть по селах — останніх бастіонах національного духу, яким несила було далі витримувати надмірний тиск модерних цивілізаційних культурних структур.