Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

1954-го, коли Василь Стус лише вступив до педінституту, там, за висловом його інститутського, а згодом — і київського, приятеля Олега Орача, « ще витав дух Івана Дзюби », який випустився з цього вузу дещо раніше. Одночасно зі Стусом у Сталінському педі навчалися такі відомі в українській літературі постаті, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазоренко, Василь Захарченко, дещо пізніше там упродовж року вчився й Василь Голобородько, якому, щоправда, отримати диплом не пощастило.

Особливо активно національне та літературне життя вирувало в літстудії інституту, якою керував Тимофій Духовний [164]. Як для умов обмеженого функціонування української мови в Донбасі, рівень літстудійців виявився достатньо високим. І хоча далеко не всім її членам удалося сягнути літературних вершин, національний дух, постійне провокування до інтелектуального росту, цікаві дискусії та здорова конкуренція, яку керівник гуртка плекав у своїх студійців, неабияк сприяло їх зростанню. Зрештою, сам факт існування цього замкнутого на собі україномовного літературного середовища допоміг Стусові швидше усвідомити власну інакшість і менш болісно реагувати на «нерозуміння» української окремими викладачами.

Тут слід сказати про самого Тимофія Духовного, який користувався чи не найбільшим авторитетом поміж студентами, адже, на відміну від інших, він не лише цікаво викладав лекційний курс, але й « на прохання самого Миколи Бажана » [165]писав статті до Української радянської енциклопедії.

Прикметно, що ніхто зі Стусових друзів тої пори не опустився до банальних і доволі традиційних для україно-радянського гуманітарного середовища доносів ані від страху перед усесильністю каральних спецслужб, ані з кар'єрних міркувань. Анатолій Лазоренко, один із близьких товаришів поета того періоду, на суді 1972-го взагалі заявив, що вважає Василя Стуса значно освіченішим і «вищим» за себе, а тому не може оцінювати його вчинки чи вислови, бо не розуміє їх. Після цього він дав високу характеристику людським якостям поета, що для самого Лазоренка мало дуже сумні наслідки. В умовах 1972-го це був учинок, адже Анатолій добре розумів, для чого його викликали на суд до Києва й які можуть бути наслідки такої поведінки. У радянській Україні 1972-го такий виступ ґарантував закриття всіх перспектив без найменших сподівань на яку-будь реалізацію. Проте донбаська звичка поневажати перспективою заради «своїх» виявилася для Лазоренка істотнішою за всі практичні резони й тиск слідчих та суду…

Зберігши вірність другові, Лазоренко ніби віддав належне тій атмосфері доброзичливости й довіри, що панувала в гурті літстудії Т. Духовного в другій половині 1950-х, де не лише були створені добрі передумови для максимальної реалізації потенцій всіх її членів, а й здавалися перші іспити на людську порядність, відданість ідеям добра і дружби, що в радянській системі вищої освіти було неабияким набутком [166].

Стус цінував своє перше інтелектуальне товариство, часто запрошував друзів додому, « майже щодня після лекцій та семінарських занять заходив… у гуртожиток » [167]. Потреба в такому літературному й національному товаристві в нього була настільки значною, що він навіть заздрив друзям, які на відміну від нього жили в гуртожитку й багато спілкувалися між собою.

Проте вже наприкінці першого курсу захоплений життям юнак збагнув, що не з усіма варто говорити відверто. Утім, одна справа — усвідомити, а інша — спромогтися на це в 16—18 років. Особливо важко було втриматися від уїдливих коментарів, які високо цінуються в студентському середовищі. Одна з таких ситуацій закарбувалася в пам'яті його одногрупника Анатолія Лазоренка:

« Ми… студіювали [168] геніальну роботу вождя [169], де „всезнаючий теоретик“ ущент розгромив вульгарно-соціологічні погляди академіка М. Я. Марра.

— Яка людина! Мабуть, немає такої галузі, де б він не міг достеменно розібратися у самій суті питання.

— Аякже! — вихопився Василь. — Добре використано матеріали всесоюзної дискусії мовознавців… — Раптом осікся і повільним, розгубленим поглядом обвів усіх присутніх, ніби зважував, хто першим побіжить „закладати“ його особістам » [170].

Зважаючи на це непрактичне «невміння» змовчати коли треба, Василь мусив бути особливо обережним у виборі друзів. Найближчими до нього за студентських років були Іван Принцевський та Микола Раєцький. Долі цих людей аж надто характерні для всього покоління.