Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Миколу Раєцького було виключено з інституту на четвертому курсі за звинуваченням у національно-патріотичному впливі на студенство. Перед цим його викликали в Донецький обком КПРС, на розмови з представниками КДБ; очевидно, були й пропозиції давати свідчення на друзів. Він відмовився, не почав ламати комедію каяття після якогось необережного вислову, а тому був змушений забрати документи. Зрештою, йому ще пощастило, що по смерти Сталіна ГУЛАГ звільнювали, а не наповнювали. Саме з цієї причини йому й вдалося уникнути табору. За кілька років він навіть здобув вищу освіту в Луцькому педінституті й усе життя працював на Вінниччині, нишком бавлячись перекладами. Подейкують, що переклади ті були непоганого рівня, але після його смерти наприкінці 1980-х про архіви Раєцького подбати, здається, було нікому [171].

Трагічно склалася доля й іншого Василевого приятеля тієї пори — Івана Принцевського, якого викладачі вважали чи не найталановитішим учнем Сталінського педу. Іван був сином репресованого в тридцяті роки, і тому йому доводилося для відмінного навчання докладати надзусилля. Як згадує Олег Орач, Принцевський і Стус « писали реферати, на які сходилися з інших груп. Коли про „Мойсея“ Франка Стус написав реферат, то прийшли люди з фізмату, бо знали, що це послухати — то набратися трохи розуму » [172].

На відміну від виключеного приятеля, Стусу та Принцевському закінчити інститут таки вдалося, а от далі…

« Іван Принцевський став врешті кандидатом наук у Донецьку… викладачем університету, який утворився на базі Донецького педінституту. Він був такий манірно-делікатний і наражався на наші [студентські] усмішки… Між собою ми його називали „кісейною баришнею“. В нього така манера триматись була. Він надзвичайно лагідний був… цей чоловік, нам здавалось, такий був слабовольний і надто вже лагідний, що не годилося козакові… Так от цей слабовольний… чоловік, коли його цькуванням довели до того, що він уже далі не міг, прийшов додому на свою квартиру, а був одружений, донька маленька, став навколішки біля ліжка, якогось зашморга припасував до билець і вдавився… Кажуть, що він залишив записку доні, що, доню, я винен тільки перед тобою » [173].

Це теж донбаське випробування: на силу волі, здатність перетерпіти, переламувати обставини. Трудні обставини життя в дедалі більш російськомовному краї, де навіть по селах усупереч волі викладачів і з благословення влади школи прискореними темпами переводили на російську мову навчання. Часто для цього було достатню однієї заяви когось із батьків. А тут — виразна україномовність одинаків, які любили свою культуру. Василь Стус рідко згадував своїх інститутських друзів, але, обираючи в 1960—70-ті власну дорогу, без сумніву, пам'ятав і про їхню долю.

1956-й рік виявився знаковим і переламним як для суспільно-політичної ситуації в СРСР, так і для хребтів юнаків і дівчат, які повірили в незворотність суспільних змін. Та й чи могло бути інакше, якщо переважна більшість радянських людей пережила справжній шок, коли одного осіннього дня їм зачитали спеціальний лист, у якому розвінчувався культ особи Йосипа Сталіна. Часто це робилося саме тими людьми, хто найбільше сприяв плеканню цього культу.

Так відбувалося й у Сталінському педінституті. « Чимось дуже схвильовані, викладачі повідомили, що відбудуться якісь важливі збори. Очманілі після восьми годин слухання лекцій, голодні й злі, проклинаючи ті збори » [174], студенти поволі сходилися до актової зали. Проте « після оголошення секретарем партбюро порядку денного [ті ж студенти] забули про все на світі… Зачитували постанову ЦК „Про подолання культу особи Сталіна“ » [175].

Що сталося?

Як це трапилося?

Адже більшість ще добре пам'ятала « березневі дні 1953 року [176]. Як на траурних мітингах люди щиро, відверто плакали, запитуючи один одного: що-то воно буде тепер? Немає вождя народів!.. » [177].

І хоча чимало людей пережили тими днями апокаліпсовий жах від факту смерти божка й керманича, але за три роки витворена цим божком система безжально зжерла творця, який необачно відійшов у вічність. І слуги цієї системи, люди-ґвинтики, функціонально-механістичні ролі яких у державному механізмі стали суттю їхнього життя, за кілька років більшою чи меншою мірою виявилися психологічно готовими виступити з розвінчанням колишнього божества, аби лишень не виявитися непотребом для державного механізму, витвореного залізною сталінською волею.