Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Музикою я марив. У 7 класі за „похвальну грамоту“ тато купив мені ґітару. Я спочатку навчився грати „Взяв би я бандуру“, потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав ґітару — і грав — на одній струні — своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув — усе вигравав. І забувався геть. Так міг програти 2—3 години — і не чезти, коли збіг час. Це було й пізніше, вже в інституті [154] .

Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетговена — всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя — в горі, в нещасті, в муці — і він — один проти цілого світу — перемагає! Тобто, не поступається напасникам, а йде напролом: або світ прийме таким мене, як я є, як мене породила мати — або вб'є, знищить мене. Але я — не поступлюся! Із кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів…

І Бетговен перевернув мені душу… Як я шкодував, що через бідність моїх батьків не можна просити їх, аби купили мені скрипку чи фортепіано. Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!

Як тільки міг, я допомагав батькам — під час канікул „відпочивав“ на залізниці, де міняв шпали, рейки, бив „костилі“, вантажив рінь (щебінь). Нароблявся — мало не падав. А проте 400—500 карб. старими грішми до татових 600—700 щось і важило, все якась допомога » [155].

В усьому тексті листа — жодного відступу від чітко обраної схеми: романтика плюс бідність, злиденність батьків. І лише в нашій приватній розмові, коли я почав говорити на теми, які давно дратували і в шкільній програмі, й у загальній тональності українського життя — «ну чому ці українські письменники такі ущербні, бідні, плаксиві, трагедійні?», — тато не витримав: «Ну, звісно ж, дитинство в мене було добре. Важке, з трудом і потом, але й з веселощами».

Але ця правда — для приватного життя, а на папір лягає лише добре продумана концепція «високого» життя, що чимось скидається на аґіографію. В інтерпретації зрілого Стуса, здається, втрачає самостійну цінність навіть перше кохання, що трансформується в значно важливіший сюжет — вплив на подальший вибір долі: « І от: був 9 клас і мені подобалася дуже одна дівчинка. І здавалося тоді, що це живий янгол… І я захотів бути гідним цього янгола, тобто, вести таке ж янгольське життя. І я став більше читати. І якось я натрапив на Франка, його поему „Мойсей“. Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм — прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові — раби-євреї. Життя розпанькало Мойсея, але не вбило совісти й чести. І коли йому виповнилося 40 років — він підняв свій народ, щоб вийти з неволі. І збагнув своє гидке минуле, коли його вчили гнути своїх братів, а він вчився, віривши, що все так і є, як вчать.

І Мойсей виводить свій народ із неволі — через пустелю, через голод, муку, безводдя й безхліб'я…

І після прочитання цієї поеми я забув свою геологорозвідку, а став літератором » [156].

Акцентувавши у листі головні події, які сформували його саме таким, Василь Стус ніби протягує своїм читачам ниточку до розуміння себе зрілого: мене треба сприймати саме в цьому, а не якомусь іншому контексті. І хоча з того часу вдалося довідатися ще й про деякі інші деталі його шкільництва, проте вони майже нічого не додають до сказаного. Єдине, на що варто звернути увагу, то це між іншим промовлене під час розмови з сином: « ще у школі я почав щодень влаштовувати собі сповідь. Що за день зробив доброго, що — злого …» А що такий самосуд надто жорстокий не лише для підлітка, а й для дорослого, то не важко збагнути, що вчинків, за які доводиться червоніти перед самим собою, Стус навчився не робити доволі рано. Це жорстке вміння постійно бачити себе збоку дозволяло не відступитися від обраного кодексу гідности й чести, що для Стуса важило значно більше, аніж будь-що інше. І коли пізніше в суперечність з приватним кодексом Стуса увійшов кодекс карний та горе батьків і дружини, перший виявився важливішим, і поет до скону тримався його, аби не зрадити себе-хлопчика, який із тисячі доріг зумів вибрати дорогу своєї долі.