Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Цей перший (можливо, дещо перебільшений та героїзований спеціально для сина) протест 13-літнього хлопця не аж такий безневинний: існування й життя людини, яка живе в постійній атмосфері непевности й страху, неминуче мусить потворити свідомість: чи то примирюючи її з дійсністю, що, судячи з наявности у Стуса віршів про Сталіна, таки відбувалося, чи то спонукаючи протистояти їй, або просто байдужіти до всього, бо що вдієш? Проте щось значно сильніше за страх, те, що інколи називають життєвим стрижнем, уже виказувало себе, вимагало рахуватися з собою, бо лише так, ніби граючись із загрозою неминучої покари аж до ув'язнення, про що Василь не міг не знати, можна було не втратити самоповаги. До себе, до батьків, до їхнього світу, який залишався своїм навіть попри всю вторинність і забитість. Цей напівусвідомлений вибір дав можливість з часом дистанціюватися від шкільного офіційного життя, привчив сприймати державні ритуали за необхідну облуду, своєрідну жертву, яку мусив таки приносити як плату за навчання.

Але Василь перебував під знаком долі, яка і давала шанс виявити характер у ситуаціях реального життя, таким чином кшталтуючи його, і водночас оберігала свого обранця, не дозволяючи ситуаціям набувати крайніх форм протистояння.

Коли семикласник Стус проводив літо 1951 р. у Рахнівці, він, природно, нічого не знав про опубліковану 2 липня редакційну статтю в Газеті «Правда» під назвою «Проти ідеологічних викривлень у літературі» [150], в якій московські партійні ідеологи «громили» вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Цією статтею фактично розпочалася ідеологічна війна проти виявів національного в українській літературі, війна, що йшла не лише на сторінках центральної (що, врешті-решт, цілком умотивовано), а й національної республіканської преси.

Певна річ, ті відібрані в об'їждчика колоски збіглися з черговим погромом національної культури цілком випадково, однак таких «випадковостей» у долі Василя Стуса назбирується чимало, і коли перший напівусвідомлений вияв протесту, що співпав із початком погрому українського письменства слід визнати звичайним збігом обставин, то пізніші співпадіння провокують ставити питання про закономірність. І хоча було б певною натяжкою категорично твердити про відчуття Стусом особливих кризових явищ у національному житті, але я не знайшов жодних інших задовільних пояснень тому факту, що Стус завжди починав обстоювати національну гідність тоді, і може лише тоді, коли більше було нікому, а атмосфера страху особливо посилювалась. Бо «коли не я — то хто»?

Набута в дитинстві звичка лише тимчасово відпочивати від постійного долання труднощів гартувала характер і привчала саме до життя, в якому все доводиться здобувати самому. Це можна було б назвати навіть безперспективністю, але перспектива в Стуса таки була, і то — доволі значна, але ще хлопчиком Василь ачи вгадав, ачи відчув, що ота перспектива неминуче пов'язана з політикою « більшої чи меншої національної зради ». Останнє пов'язувалося з батьками, переступити традицію яких він був органічно не здатен. А що якогось виходу з ситуації він не бачив, то ще з дитинства мріяв про геологорозвідку.

Уже багато сказано про те, що життьові реалії доволі рано примусили Василя Стуса усвідомити протистояння «своїх» та «чужих». І тому його дедалі сильніше вабила культура, яка дедалі більше здавалася йому такою собі зоною справжности і єдности світу. Саме в сфері культури (але лише в ній) він справді був людиною Всесвіту. Стус хотів працювати — і готовий був тяжко працювати, — аби лишень здобути відчуття причетности до цієї сфери й не залишитися непосвяченим дикуном.

Це на перший погляд протиприродне роздвоєння Василевої особистости до цього часу залишається однією з незбагненних таємниць його натури: