Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Зима 1946—1947 років була найважчою у Василевому дитинстві: батька немає, мама ледь-ледь щось заробляє, і він сам-один [141]мусить миритися з цією дикою несправедливістю світу:

« Коли мені було 9 літ, ми будували хату [142]. І помирав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова [143]. То був мій 3—4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна.

Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи — рвав траву — чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко — жили мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам'ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта — латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому [144].

Пам'ятаю, як 1946—1947 pp. пас чужу корову — за це мене годували. Я знав, що мама голодна — і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти — і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота.

Пам'ятаю, як першого костюмчика мені мама пошила сама — десь у четвертому класі. І я дуже пишався ним — із чорного полотна » [145].

Страшна бідність дозволила чіткіше самоідентифікуватися: коли не хочеш втратити власної гідности, батьківське горе не можна ні дарувати, ні забувати про нього.

Попри всі прикрості, біда пов'язувалася лише з домом. Школа була ніби іншим світом, який вабив і обіцяв широкі перспективи майбутнього. Просякнута ідеологією радянська освіта була сформована таким чином, що разом зі знаннями дитина поступово здобувала й уміння бачити світ під «правильним», радянським, кутом зору. Тому нічого дивуватися, що наприкінці 1940-х Василько став щирим піонером, який « дуже вірив книжкам. Те, що в книжках, то він вважав, що все те правда… Він тоді дуже поважав Леніна, Сталіна. Він тоді як ручку підняв, каже: „За Леніна, за Сталіна!“. Люди, що там < на зльоті юних піонерів > стояли, кажуть: „Ето, навєрно, син какого-то райкомовца ілі обкомовца“» [146].

Пізніше Стус соромитиметься навіть згадок про подібні миті щасливого дитинства, але поки саме віра в усе прочитане й опановане рятувала його від ерозії душі, не дозволяла зачерствіти, за читанням та відкриттям нового допомагала забути про постійне відчуття голоду. Книжки стали його єдиною відрадою, бо лише в них добро завжди перемагало зло: « Пам'ятаю, що перші книжки, які я бачив, це історія давнього світу (кольорові карти, кольорові малюнки з життя єгиптян, греків, римлян). А першу книжку, яку я прочитав, це „Кленові листки“ (так, здається, звалась) Василя Стефаника. Це я взяв у бібліотеці — першу в житті книжку [147] !

Пам'ятаю, як у 4 класі читав „Мать“ М. Горького — і радів, який славний Павло Власов. Пам'ятаю, як тоді ж читав М. Островського „Как закалялась сталь“ і „Рожденные бурей“. Остання пахла дуже нафталіном. Її дала мені дівчинка, з якою мене посадили за одну парту (кілька днів вона ревіла — пхинькала).

І десь тоді я вирішив; що й сам буду такий — як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів — тяжко вчитися, бо жити — тяжко. Мамі — тяжко. Татові — тяжко. То й мені має бути тяжко — аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити » [148].

Але, навіть перебуваючи в полоні ідеологічних облуд, малий Василь не втратив здатности бачити світ. І те, що він бачив, ставило перед ним чимало питань, яких кожна дитина з почуття самозбереження прагне уникати. Але рано чи пізно вони нагадують про себе, і ти — людина, вихована на добрій лектурі, що формує сильні характери — переборюєш свій страх спонтанним і надривним зусиллям. Та й чи може бути інакше, коли постійно бачиш зіткнення «своїх» і «чужих»: одні недоїдають, інші завжди мають хліб із маслом, хоча ніколи в житті нічого не вирощували; одні ходять бозна у чому, інші вибирають, у що краще одягтися; одні мають зчорнілі лиця й натруджені порепані руки, доглянутість інших завжди приємно вражає… Одне слово — вічна вкраїнська біда, підбита обридлою кіптявою безнадійности.

Цей дивний поділ світу значно посилився влітку, коли Василь (іноді навіть із мамою, яка хоча й не любила Рахнівки, але таки вибиралася туди час від часу) їздив до рідного села: « Пам'ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся — по стерні. За мною гнався об'їждчик — я втікав, але він — верхи на коні (безтарка з парокінню) — наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав (13-літній хлопчик!), що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали » [149].