Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Скидан Карпо (пом. 1638 р.) — полковник українських нереєстрових козаків, один із керівників національно-визвольних повстань 1637—1638 pp.

Остряниця (Острянин Яків, пом. 6.05.1641 р.) — гетьман запорозьких козаків, керівник козацького повстання 1638 р. Заснував місто Чугуєв (нині Харківська область).

У період «учебки» Василь Стус, коли виходити з настрою листа, уже майже остаточно примирився з неминучістю «трирічної» армійської служби.

Мова про присудження М. Т. Рильському 1960-го Ленінської премії — найпрестижнішої в СРСР. Див.: Митці України. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1992, С. 494.

Довженко став лавреатом Ленінської премії 1959 р. Див.: Митці України. — С. 220.

Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 6—8.

Микола Сенчило. Незабутній син України. — С. 9. Останній лист із Лубен до Бориса Дорошенка Стус відіслав 12 квітня 1960-го. Див.: Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 11.

«Дорогий Боря!

Довгенько, друже, я до тебе не писав. Не тому, що не мав часу… Просто не хотів тебе зачепити… хвилевим… песимізмом і якимсь відчаєм. Це пов'язане було з деякими несподіванками, приготованими мені військовою службою і натеперішніми умовами, а саме: привчитись до абсолютної витриманостИ — тобто розучитись реаґувати на все-все, що тебе може обурювати, мучити, терзати. Я оце прочитав другий роман Е.-М. Ремарка („Час, щоб жити, і час, щоб померти“) і тут психологічно йшов за Ремарком, за його могутнім, але вже надломленим пацифізмом». — Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 10.

На місці «десятої площадки», яку почали закладати молоді будбатівці в 1960-му, за кілька років виросло справжнє ракетне містечко, що існує й досі. Тоді ж це був надсекретний об'єкт з адресою «Польова пошта, в/ч 01649». Див.: Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 8.

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1. — Л.: ВС «Просвіта», 1994, С. 183—184.

Там само. — С. 42.

Микола Сенчило. Незабутній син України. — С. 12.

Див.: Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 11: «Дорогий Боря! Пишу зі Сталіно. Відпустку одержав до 26 листопада [1960-го — Д. С.]. Повідом Володьку Міщенка [інститутський приятель Василя Стуса, письменник — Д. С.] і приїжджай першого ж тижня, власне, обов'язково якомога швидше і, звичайно, разом із Володимиром, котрому ти пішли в крайньому разі телеграму».

Мікалоюс Чюрльоніс (1875—1911) — литовський художник і композитор, автор містично-символічних полотен, об'єднаних назвою «Сонати Сонця, Моря і Зірок».

Мова про масові виселення литовців після 1945-го року в Східний Сибір.

Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1. — С. 48.

Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 8.

Очевидний вплив захоплення Бажановими текстами, який В. Стус ніби трансформує на не надто вправного версифікатора Миколу Сенчила.

Микола Сенчило. Незабутній син України. — С. 12.

Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 9.

Карибська криза, спричинена розміщенням радянських ракет на Кубі, поставила 1962-го світ на межу катастрофи. США розглядали ті ракети як загрозу власній безпеці й висунули уряду СРСР ультиматум: або ракети демонтують з Куби, або — військовий конфлікт, що загрожує перерости у війну. Зважаючи на реальну загрозу війни, солдат, які відбули термін строкової служби, того року масово затримували в військових частинах понад обов'язковий термін.

Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 11.

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 145—146.

«7 грудня 1961 р. прийнятий на посаду вчителя укр[аїнської] мови та літ[ерату]ри в с/ш № 23 м. Горлівки. Підстава: Наказ МіськВНО № 2012 від 7.ХІІ.1961 р.» — Трудова книжка Василя Стуса. Зберігається в родині поета.

Василь Стус. Твори. Т. 1: кн. 1. — С. 42.

Олександра Фролова — жінка, яку в молодості кохав Василь Стус і про яку згадував у розмовах із Іваном Калиниченком 1979-го, народилася у воронезькому селі, куди її матір — українка з Хмельниччини на прізвище Богданович — перебралася в 1930-х, коли почався «згон з Поділля». Там вона побралася з росіянином Федором Фроловим. У родині було шестеро дітей, двоє, в тому числі й Шура, в паспортах були записані українцями, решта — росіянами. Детальніше див.: Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — К. ДП «Редакція журналу „Охорона праці“», 2004, С. 93—94.