Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Не знаю чому, але слова ці мені дуже не сподобалися. А зразковим хлопчиком я ніколи не був, то, наговоривши купу всіляких брутальних і хамських слів незнайомцю й директорці (мамі пізніше довелось навіть пообіцяти, що по закінченню 8 класів я піду зі школи), я вибіг зі школи й майже до півночі блукав Святошинським лісом.

Струс був таким значним, а ненависть до людей, які обмовляли (цього я був цілковито певен!) тата такою великою, що відкрила шлях до нашого порозуміння. З того часу наші взаємини стають значно теплішими, з'являється навіть елемент довіри. Втім, до ідилії в стосунках батька й сина, звісно, було далеко.

Попри це, ті п'ять місяців, що залишилися до другого арешту, не лише змусили інакше подивитися на себе, а й значною мірою сформували мою свідомість. Не знаю, чи був Василь Стус знайомий із елементами масонського виховання, але під час наших з ним розмов, які траплялися два-три рази на тиждень, він непомітно заклав підвалини не лише моєї освіти, а й ніби вживив у мене знання, що почало проявлятися вже на певному етапі освіти. Відбувалося це майже непомітно й цілком природньо. Він пропонував аналізувати пропоновані ним твори Цвєтаєвої, Ахматової, Пастернака, Толстого, Буніна, Гемінґвея, Марка Твена чи Джека Лондона і так повертав розмову, що дивним чином вона завжди стосувалася різних аспектів пошуку людиною свого місця у світі.

Якою має бути людина? як знайти (відчути) своє покликання себе? чому потрібна гігієна освітою? як підніматися після поразок? як протистояти тискові обставин? чому найбільший «гріх» — загубити себе, себто не знайти сил зреалізуватися як особистість?

Це запам'яталося найбільше.

Згадували ми Ортегу-і-Ґасета, Бєрдяєва, Сковороду, Шевченка, Лесю Українку (батько першим спровокував мене поміркувати над позитивами Килини й обмеженнями Мавки), Винниченка, Хвильового, Курбаса, Шестова, Платонова, Юнґа, Камю, Сартра, Беккета, Борхеса й багатьох інших мислителів та письменників. Це було неабияким стимулом до росту, адже відкритий татом світ був настільки ж привабливим, наскільки ж і не схожим з тим, до якого я звик і який встиг добряче набриднути.

Парадоксально, але й сьогодні я переконаний, що своєю освітою я передусім завдячую саме тим нетривалим розмовам і суперечкам, які ми провадили у накуреній кухні, його кімнаті, чи рідких прогулянках Святошинським лісом.

Я вчився відчувати час, як наповненість життя, і він пояснив мені «нелінійну», нехронологічну його природу.

— Що активніше, щільніше ми заповнюємо наш час, — казав він, — то інтенсивніше й цікавіше живемо. Бувають миті, варті століть, а буває драглиста безсенсовність існування, що затягується на сотні років. Нічого не відбувається, нічого не твориться, а час «витікає крізь пальці». Так і людина. Вона живе лише тоді, коли робить свій час змістовним. Життя Жанни д'Арк і наповненіше, і більше, і цікавіше, аніж якогось ім'ярек, який тільки те й робив, що сидів під телевізором чи грав у доміно. Хвилина життя д'Арк варта десяткам життів ім'ярек. Розумієш?

Розуміти хотілося. Але бракувало знань і відваги. Проте були закладені умовні полички, як частинки чогось більш цілісного, й лише від мене залежало, чи будуть вони колись наповненими.

— Слухай розмови цікавих людей, навіть коли не розумієш усе сказане. Хоча краще, звісно, розуміти. У цьому разі ти збагачуєшся емоціями, настроями, ставленням тих людей до того чи іншого явища, готуючи в такий спосіб емоційне тло для сприйняття чогось розумом. Утім, це поки, мабуть, занадто складно для тебе…

11 січня батько, не маючи сил і далі носити важкі опоки, звільнився з заводу ім. Паризької комуни. Його здоров'я погіршилось, візити ж дільничного — почастішали:

— Кагда, наканєц, ви пєрєстанєтє тунєяднічать? — запитував він, вкотре залишаючись за порогом квартири. — Ви об'язани пустіть мєня в дом!

— Скажіть своєму КДБ, що я згоден на будь-яку працю, але ж скрізь цидула КДБ: не приймати. Так що ви не туди прийшли, — закінчував тато розмову, закриваючи двері перед міліцейським носом.

1 лютого його таки влаштували: «учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєрі Київського виробничого взуттєвого об'єднання „Спорт“». До самого арешту п'ять днів на тиждень він намащував клеєм кросівки.

Фізично стало легше. Але психологічний стан батька значно погіршився. Одноманітна робота дратувала, але він швидко знайшов, як її урізноманітнити: вчив англійські слова, вивчав вірші, шукав варіанти рядків, які йому не подобалися.