Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Батько прилетів до Донецька раніше за нас, а ще раніше за нього у квартирі побували місцеві гебісти, довівши до сліз мою двоюрідну сестричку, яка їх дуже злякалася.

Коли ми з поїзда прийшли до будинку, що загубився в посьолку за Донецьким вокзалом, батько ще був у лікарні. Останні слова діда Семена були гнітючі:

— Сину, яка мені тяжка ця ганьба…

Із цим він і відійшов. Так і не зрадивши сільській і християнській філософії, яка будь-якій бандитській владі видає безмежний кредит довіри, щиро віруючи, що яка-будь влада — від Бога…

Коли геть чорний тато зайшов на подвір'я хати, він крім своєї мами, бабусі Їлинки, не помічав нікого.

— Тато помер.

— Знаю.

Я ховався від нього. Маму він помітив за які 10–15 хвилин.

Неймовірні зусилля, яких довелося докласти, аби добитися дозволу на цю поїздку, остаточно переконали його, що до Києва повернутися не дадуть, а прямо з селища Матросова, де він перебував на засланні, розпочнеться другий тур. Не вірила в повернення й мама.

Похорон перетворився на зустріч із жінками побратимів і жінками-побратимами. Чомусь найбільше запам'яталися Леоніда Світлична й Рита Довгань, яка вже тоді майже боготворила батька.

Доволі велика похоронна процесія йшла за труною майже до вокзалу, де міліція змусила людей сісти в автобуси.

Поминки тривали всю ніч, плавно й непомітно трансформувавшись у розмови довкола покоління шістдесятників, більшість яких, відсидівши семилітній термін ув'язнення, була розкидана неозорими територіями Союзу.

Жінки політв'язнів, які нещодавно дізналися, куди заслано їхніх чоловіків, перебували в нерішучості, їхати — не їхати. Після нічної розмови багато з них зважився на цей крок, бо аж надто переконливими були татові слова: заслання в радянських умовах значно важче за табір.

Світлана Кириченко, дружина Юрія Бадзя, вже тоді засуджувала маму, яка не поїхала до батька в селище Матросова, а виховувала мене й утримувала родину.

Втім, умови татового заслання й не давали їй такої можливости. На відміну від переважної більшости засланців, він не мав права не лише винайняти квартиру, а й вибрати на свій смак кімнату в робітничому гуртожитку. Та й працювати його змусили не будь-де, а лише на рудні, де його мала «перевиховувати» комуністична бригада заробітчан, які добували золото.

Розуміючи, що Василь тримається з останніх сил, мама, зваживши всі «за» і «проти» (останніх було незрівнянно більше), навіть завела розмову про можливість подорожі на край світу. Молодий еґоїст, не довго думаючи, відповів:

— Їдь. Я лишуся з дєдєю.

Уміло роздмухувана шкільною ідеологією образа на батька була надто болючою.

Згадую подив на обличчі донецького фотографа, який робив татів портрет після групової фотографії.

— Я думал ви рєбьонка хотітє снять…

Сьогодні та зболена татова світлина чи не найкраща зі всіх його фотографій.

Після повернення з Донецька мене дедалі більше вабила вулиця. Шкільні розваги «на ґрані» й «за межею» фолу затягували, але рятували від прикрої долі деяких інших дітей політв'язнів, які замикалися в собі й перетворювалися на «маминих» синочків, що виростали поза суспільними реаліями.

З ними було нецікаво, і я намагався за всяку ціну уникнути зустрічей такого типу десь відтоді, як у середині сімдесятих прочитав на одному з Шевченкових вечорів, організованих у квартирі Юрія Бадзя, вірш «Доля». Чомусь майже всі жінки після нашвидкуруч вивченого вірша почали плакати, і я, вражений такою реакцією, кудись утік з того вечора, поклавши більше на такі збіговиська не потрапляти.

За кілька місяців до свого повернення в Київ, незадоволений моїми «успіхами» (футбол — замість школи, вулиця — замість інтелектуального середовища, спорт — замість театру), батько написав мені дуже різкого листа, на що я відповів ще більш різким.

Коли наприкінці серпня 1979-го ми зустрічали літак із Москви, на якому мав прилетіти тато, я все ніяк не міг уявити, як обійму майже невідому мені людину, яка вийде назустріч.

Окрім мене, в аеропорту була мама, її сестра Олександра, Маргарита Довгань, може, ще хтось. Я підійшов до тата останнім. Подав руку. Силувано обнялися.

Їхали додому на таксі — неймовірна розкіш на мої тодішні уявлення.

Тато дуже переймався, що повертатися довелося не на Львівську, а на Чорнобильську, куди нас переселили в багатоповерховий мурашник за півроку до його повернення. І хоча це було майже поруч, але й для мене, і для нього та квартира, схоже, так і не стала рідною, хоча за дев'ять місяців умовної київської «волі» він навів у ній сякий-такий лад.