Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

8. Чубай Григорій . Постать голосу. — Самвидавна збірка.

9. Холодний Микола . Крик з могили. — Самвидавна збірка.

10. Костенко Ліна . Поезії.— Смолоскип.

11. Вибраний Казімір Едшмідт. — Мюнхен, 1960.

12. Крутой маршрут. Хроника времен культа личности. — Машинописний текст.

13. Брайчевський М. Ю. Приєднання чи воз'єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції). — Машинописний текст.

14. Дзюба Іван . Інтернаціоналізм чи русифікація. — Фотокопія книжки.

15. Костенко Ліна . Зоряний інтеграл. — Машинопис збірки.

16. Андієвська Емма . Базар. — Мюнхен, 1967.

17. Калинець Ірина . Підсумовуючи мовчання:[Саморобна збірка поезій]. — Л., 1970.

18. Вовк Віра . Каппа Хреста. — Сучасність, 1969.

19. Юнг К. Г. Архетип в символике сновидений. — Фотокопія фрагменту книжки.

20. Стус Василь . Твори у чотирьох томах (шести книгах).З додатковими 5 і 6 (удвох книгах) томами. —Л.: ВС «Просвіта», 1994—1999.

21. Москалець Костянтин . Людина на крижині.Літературна критика та есеїстика. — К.: Критика, 1999, 256 с.

22. Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників/ Упорядкували і зредаґували Осип Зінкевич і Микола Француженко. — Балтимор — Торонто: Укр. Вид-во «Смолоскип», 1987, 463 с.

До цього часу залишається незрозумілим, чому в 1972 державним чиновникам СРСР забаглося робити з Василя Стуса ворога. Все своє життя він шукав сфери, в якій міг би з найбільшою користю служити народові, але такої можливости так і не отримав. Відтак — хочеш не хочеш — довелося йти шляхом дедалі непримиреннішого протистояння, в якому на одному боці був державний апарат примусу, а на іншому — воля людини, яка поклала собі — будь-що-будь — зберегти своє чесне ім'я.

Та й як вибачити (не змиритися чи забути, а саме вибачити) сльози батька та матері, розпач дружини, неможливість у найбільш плідний період життя займатися улюбленою працею. Коли надто довго щось доводиться робити всупереч обставинам, то, виявляється, навіть до цього звикаєш і або ламаєшся, або виробляєш здатність іти супроти течії.

«Коли життя забрано, крихтя — не потребую», — кидав Василь Стус ув обличчя кагебістам і наглядачам, які до останніх днів татового життя пильно наглядали за виліпленим власноруч ворогом.

З 1973-го починається період мого, сказати б, неусвідомленого спілкування з людиною, яку маю за честь називати батьком.

Пам'ятаю, як мама кілька років приховувала від мене, що тато — у в'язниці. Їй надто важко було знайти необхідні слова, аби пояснити маленькому хлопчикові, чому його тато, який нікому не робив зла, знагла опинився поруч із ґвалтівниками, забродами, шахраями й бандитами. Їде з ними в одному вагоні, їсть одну баланду, носить подібний одяг, дихає одним повітрям.

Після татового арешту дуже хворів «дєдя», Василь Карпович Попелюх, мамин тато. Тривалий час лікувалася й мама, а я чомусь дуже боявся лишатися у квартирі сам, надриваючи голос і страшенно потерпаючи, що сюди знову прийдуть оті «злі дяді», які забрали батька з собою. Наприкінці 1973-го загострилася хвороба бабусі Олі — маминої мами, й на початку 1974-го вона померла.

Мама ж якось одразу з дуже привабливої молодої жінки перетворилася на жалібницю, яка видивляє очі за мужем. На перші побачення в Мордовію вона їздила сама. Мені ж на запитання — коли повернеться тато? — відповідала, що він у тривалому відрядженні. Лише зрідка читала (класу, напевно, із другого чи третього) шматочки татових листів, а я все не міг зрозуміти, чому ж так затягується його таке тривале «відрядження».

Влітку 1974-го я дізнався правду від сусіди Мішки Ситницького: мій тато — «ворог народу». Мішка, єврей за національністю, був тоді моїм найближчим приятелем.

Якось, коли ми гралися в нас удома, він поцупив з моєї скарбнички три чи чотири металеві рублі, якими я необачно вихвалявся, і заховав їх у дровах, в іншому кінці великого двору, поруч з сараями. Йому, очевидно, стало соромно, що він вкрав гроші, а тому з дитячою безпосередністю він прибіг наступного дня до мене і, геть зіпрілий, випалив: «Дімка, я там рубль нашьол. В дровах. Пашлі, там єщє што-то блєстєло». Ми наввипередки побігли туди, але він знав де шукати, а я — ні.