Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Їхня критика — не страшна, зате похвала їхня — вбивча. Створюючи риси авторського обличчя, анатомуючи душу, вони ладні препарувати митця, а потім закатувати його лихою славою.

Тому я не можу визнати за свої будь-які зарубіжні видання власних творів, що суть образливі і для мого народу, і для моєї Вітчизни, і для мене особисто.

Бо мої успіхи належать тільки моїй Батьківщині, а мої помилки належать тільки мені.

Ці помилки мені допомогла збагнути смертоносна ворожа похвала.

І я б сказав собі: схаменися! Ні кроку далі! Бо завтра ти занесеш ногу над прірвою, і це буде твоє найстрашніше із самогубств.

Отже, час вибиратися на дорогу, полишаючи манівці. Бо манівцями блукають одинаки, а дорогу простує твій народ, у якому ти існуєш, ніби зерня у колосі.

Я твердо знаю, що знайду в собі сили, щоб зняти з себе наліт певних націоналістичних нерадянських настроїв, зможу переглянути свої творчі позиції, зможу стати водноряд із тими, що вершать великий похід.

Я твердо знаю, що знайду в собі сили повністю засудити свої хибні вчинки як політично сліпі, як соціально помилкові, як об'єктивно шкідливі.

І я засуджую їх сьогодні.

Василь Стус

20.09.72 р.

Наостанок хочу сказати Вам: я не злочинець, хоч не раз і не два переступав межі. Але переступав їх не тому, щоб комусь зашкодити, а переступав ці межі як літератор, що має безмежнебажання прислужитися рідному народові, рідній літературі, рідній Вітчизні. Інші ж мої гріхи — то гримаси болю, часового розчарування і зневіри — так само часової, скороминущої.

Ці гріхи-гримаси я розумів як свої вади і помилки ще й до арешту. Сьогодні я розумію їх глибше, точніше, виразніше, а тому твердо знаю, що більше їх не буде. Я певен цього!

Колись Олександр Блок писав:

Я дуже люблю ці рядки.

Я дуже хотів би, щоб Ви повірили мені як людині, що вже збагнула свої прикрі помилки й хиби і засудила їх навіки — судом своєї совісти, судом свого громадянського обов'язку.

22.9.72 р.

Василь Стус» [667].

Ці страшні, писані всупереч собі, рядки гнітили Василя. Своєрідний катарсис, спричиннений переживанням найглибшого падіння, допоміг природно сприйняти нові умови життя і, може, навіть нового себе. Він зробив усе можливе, аби уникнути шляху страждання.

Втім, жертва виявилася марною. Політики, адвокати та судді говорили й думали зовсім інакше, аніж Стус. Їм не вистачило самозасудження окремих вчинків і відмови від якої-будь подальшої суспільної активности. Від поета вимагали розтоптати в собі людину, але цього він зробити не міг. Він навіть шкодував, що в стані емоційного шоку після зустрічі з батьком, написав касаційну скаргу і відкритого листа.

Слухання справи Стуса Василя Семеновича в касаційному порядку в Верховному суді УРСР відбулося 16 листопада 1972 року. Вирок суду залишився незмінним. Поет відчув полегкість: доля була милостивою до нього.

Повним крахом закінчилася спроба Василя Стуса порозумітися з владцями країни, яку він любив більше за самого себе. І ця любов стала високим виправданням його вагань…

Геніальність — страшне прокляття, і часом воно надсило тиснуло на Василя. Але як зректися його?

Так у листопаді 1972-го патріот своєї країни Василь Стус став не просто ворогом держави, — він став ворогом, який має спокутувати неприйняту жертву, а тому жодних компромісів із офіційними представниками тієї держави бути не могло.

У таборі він пише власний коментар на вирок суду і вже цілком свідомо передає його для публікації за кордон:

« Скажу, що своєї вини я не визнав і в останньому слові. Отже, щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: „кубло бандитів-кагебістів, злодіїв і ґвалтівників у стольному засіли місті як партія більшовиків“. Звичайно, не було й жодних обіцянок чесно служити Вітчизні. Я мусів був визнати, що рядки, схожі до згаданих вище, мають певний наліт нерадянських настроїв, адже я стояв на тому, що я не націоналіст і не годився з тим, щоб мою творчість називали антирадянською агітацією і пропагандою. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї — тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни…