Дмитро Стус - Василь Стус - життя як творчість

Цього разу він грубо відштовхнув мене і вирвав вилку з розетки. Я мало не заточився. Але ще до того, як він устиг щось сказати, я вихопив у нього шнур і знову ввімкнув телевізор. Страшний неприємний звук знову лунав у квартирі. Червонопикий на якусь мить навіть розгубився. З дверей на нас дивилося кілька пар очей.

Цього разу неприємне виття телевізора увірвав тато.

— Не треба, сину. — І вже до них, — ідіть, шукайте, що там вам треба, я посиджу з сином.

Гебісти вийшли. Ми сиділи мовчки, і я щосили втискався в батькове плече, шукаючи там порятунку від грубої фізичної сили, якій не знав, що протиставити, а тому почувався геть приниженим.

—…учися вставати, — почув я закінчення якоїсь фрази, до того вслухаючись лише в себе. — Немає людини, яка б не падала. Але треба вчитися підніматись. Упав — піднявся, упав — піднявся, як той циновий солдатик. І йдеш далі, намагаючись уникати падінь на тих вибоїнах, де падав раніше.

Години дві ми сиділи в кімнаті й про щось говорили. Чомусь я майже не розумів значення слів, перебуваючи в полоні голосу, інтонацій, настрою. Паралельно батько щось писав на аркушах паперу й кидав їх за ліжко без жодних коментарів.

— Скоро має прийти мама, — перебив я його нескінченний монолог. — Може, я піду начищу картоплі?

— За кілька хвилин. Я саме закінчую.

У кухні ми навіть про щось жартували, добре розуміючи, що це остання можливість побути вдвох.

— Я засмажу картоплю. Не заперечуєш? — запитав він, звично очікуючи від мене бажання чогось іншого.

Я не перечив. Того дня я взагалі не міг перечити жодним його бажанням чи навіть наказам.

Коли прийшла мама, картопля була готова, але тато переперчив її так, що їсти було неможливо.

— Валю, я із-за них переперчив картоплю. — Мама лише притулися до татового плеча.

Аби дати можливість батькам побути самим, я вийшов в коридор.

— Всьо будіт харашо, — сказала мені голова гебіста, що більше за інших скидалася на людську.

— Василю, рідний, коханий Василю… — виплакувала очі мама, коли ми втрьох пхали вечерю до рота.

Ближче до півночі татові наказали збиратися.

Спершу батько прощався зі мною.

— Сьогодні, синку, ти пережив, може, найбільше приниження й розчарування у своєму, ще не такому довгому житті. Я знаю, як буває прикро чоловікові від усвідомлення безсилля. Прикро, як ось мені зараз, від того, що бачиш біду, бачиш несправедливість, а ніяк зарадити. Але мусимо терпіти… Я не знаю, чи ще побачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам'ятай як досвід, щоб ніколи не завдавати нічого подібного іншим. Обіцяй мені… Бо… коли ти озлобишся, коли повіриш, що світ — жорстокий, і щоб жити в ньому ти маєш стати злим, світ закриється від тебе, бо твоя жорстокість перетворить широко відкриті до світу очі на бійниці ненависти, із яких вона струмуватиме до світу. Тоді й від світу ти матимеш те саме. Попри всю несправедливість, треба вміти любити, вірити, зберігати надію, бо наш світ — добрий, але обмеженість людських поглядів викривила його в нашому сприйнятті. Знай це, або, поки, вір. Я, на жаль, уже не можу, стомився чи що, вибачати…

Потім батько прощався з мамою. А я все не міг осягнути почутого й лише за кілька десятиліть, зустрівши цю думку, здається, в Умберто Еко, збагнув, що саме 15 травня мав найважливіший урок у своєму житті — урок любови.

Коли зачинилися двері, я бачив лише сухі, чорні мамині очі. І в моторошній тиші, що запанувала у квартирі, я не міг спекатися підлої думки про те, що ті очі — найстрашніша плата за право бути собою.

Суд був швидкий і неправий. Під час слідства й на самому суді Василь Стус не відповідав навіть на запитання, як його ім'я та прізвище. Він не визнав право влади судити себе, та й чого ламати комедію, коли й так усе відомо: 10 років таборів особливого режиму (себто табір камерного типу) й 5 — заслання.

Добре знаючи, що в системі радянського (та й чи тільки?) правосуддя адвокат — перший помічник прокурора, Василь Стус категорично відмовився знайомитися зі справою в присутності «призначеного» судом адвоката. Людмила Коритченко, яку спершу призначили адвокатом Василя Стуса, зрозуміла, що підсудний, не маючи до неї особистих претензій, має її за ворога й відмовилася від нав'язаної їй функції. Її наступник — тоді адвокат юридичної консультації Шевченківського району В. В. Медведчук, — ні. Розмови в них, звісно, не вийшло. Вони лише роздратували один одного. Проплачений державою адвокат навіть не попередив маму про початок «закритого судового засідання».