Софія Парфанович: У Києві в 1940 році

У великій й гарній залі повно людей. Усі вони напереміш, з невеличкими клунками мандрували кудись. З дітьми, добре й зле одягнені селяни й з міста ночували на двірці. Хто на лавках, хто на землі. І нам довелося сидіти на валізках, бо лавки були заняті. Не багато тут мені люди хотіли розказувати, як зрештою всюди. Ще найохочіше говорили селяни. Деякі мали навіть гарні нові баранячі кожухи, густо рясовані ззаду. На запит, куди їдуть, відказували, що вертаються до свого села зі свят Різдва Христового, що їх провели у родичів там чи там. Деякі робили навіть враження достатку: їли білу булку, закусуючи ковбасою. З гордістю пояснив мені Гр. Ст., що в них на селі, в колгоспах добробут, що селянки ходять в крепдешінах та перманентах…

Звертала на себе увагу одна групка. Два хлопці одягнені в чорні куртки з по-галицьки вишиваними сорочками. Довкруги них декілька слухачів. Були з-під Львова. Завербовано їх на роботу до Донбасу. А там замість обіцюваних гарних кімнат, добрих заробітків, просто знущання і заглада. Робочого одягу не дали, а в своєму поліз в шахту і за декілька днів знищився зовсім. Праця вуглекопа страшна, під землею серед вогкости й пилу. Дехто збув в те здоров’я, а то й ЖИТТЯ. Лаяли. Як Галичани, непривичні мовчати. Групка людей слухала мовчки, Запитував хтонебудь час від часу декількома словами. Потім з публіки виступив такий огрядніше одягнений, в кашкеті, та став їм говорити освідомлюючу промову. Мовляв, в капіталістичнім устрою з робітника кров ссуть, а в СССР він працює на себе і т. д. Хлопці відгризались, лаючи Донбас, устрій і брехню пропаганди. Публіка мовчала, але здавалось, що така сцена була їй зовсім понутру.

Використавши слушний момент, я відкликала одного з чоловіків до буфету. Казали, що не їли три дні. Купила я їм булки та лімонаду і остерегла, щоб мовчали, а то їх запакують і білого дня їм вже не бачити. За мої прихильні слова щиро дякували і вже далі не встрявали в дискусію.

Зате Гр. Ст. пильно слідкував за моїми кроками, і мій контакт з краянами зовсім не захопив його. Назвавши їх ледарами й контрреволюцією та обіцявши їм заслужену кару, осудив моє співчування землякам. Вже їх навчимо працювати, не бійтесь! І знову я несвідомо зробила помилковий крок! Цього теж не забув мені мій шеф.

Наш потяг мав приїхати з Одеси. Щоб легше дістатися, ми взяли носильщика. Він мав допильнувати, коли потяг прибуде та примістити нас у вагоні. Та поїзд не їхав і не їхав. Дуже важко мені було ждати з грипом. У мене боліло все, головно крижі й ноги. Так хотілось лягти! А потяг не їхав і не їхав. Тільки на п’ять годин він спізнився. Та коли б це знати відразу. А тут ніхто нічого не знав, чи знаючи, не казав. Ануж шпіонові треба знати, а потім виявиться, хто сказав…

Зате час від часу приїздили потяги, і тоді мегафони голосили, відкіля й доки. Та голосили по-російськи. Ґражданє, ґражданє! Гомоніло в вухах, і нечітка й чужа мова зливалася в один гул. Я не розуміла нічого і за кожним разом просила пояснити мені. Гірше було, коли мені захотілось піти до ресторану поїсти. Рестораном була друга частина залі, прикрашена пальмами. Там було дуже тяжко знайти не тільки столика, а навіть вільне місце при спільному столі. Гнав мене туди не так голод, як потреба сісти опершись вкінці об спинку стільця. Хотілось гарячого чаю… Та я сиділа й сиділа і ніяк і нічого не могла дістати. Я ловила проходячих офіціянтів, та вони виривались мені з рук, не пояснюючи, чому не хочуть, чи не можуть мене обслужити. Я сиділа, як в далекому чужому краї, якого мови не розумію. Що гірше: не розуміла я гучномовників. Все таки міг би над’їхати мій потяг, а серед цієї вбитої маси ніхто мене не шукатиме і не так легко знайде. Як останні дні я боялась, страшно боялась залишитися в Києві. Коли прогомонів виклик, я просила сидячих біля мене двох чоловіків пояснити мені. Раз чи два вони кинули одно чи два слова, а потім повернулись до мене спіною, і, коли я торкнула одного за рукав, він зробив нетерплячий рух рукою наче б струшував з неї щось гидке. Здавалося: ще хвилина і він встане, ударить мене або наплює на мене. Отакі ввічливі росіяни «радянські люди» були огрядно одягнені, як пристало на партійних, в чорних пальтах і кашкетах.

Нарешті принесли мені, не питаючись, сіканець з якимось тістом. З трудом я погризла і проковтнула поспішаючи. Було ж хоч щонебудь гаряче. Коли я попросила проходячого офіціанта чаю, він знизав нетерпляче раменами, кажучи: какой там чай! — таким тоном, наче б я зажадала чогось дуже коштовного і надзвичайного.