Софія Парфанович: У Києві в 1940 році

В театрі була я раз, діставши з Спілки Письменників квитки до льожі письменників та товариство секретарки. Театр Франка робив враження старої буди, було там холоднувато, товариство таке, як всюди, одяг як до праці й на вулицю: сірий й потворний натовп, що говорив по-російськи. Сидів й уважно слідкував за дуже доброю грою в дуже добрій українській мові. Було враження, наче б український театр приїхав на гастролі до якогось далекого міста Союзу.

В опері я не була, очікуючи все таки моїх товаришів. Так і не довелося.

Одного з останніх післяполуднів я була в школі, де залишилось мені ще тільки вивчити ведення фінансового господарства школи. Тож я пішла в бухгальтерію. Там дістала зразки книг, які треба вести та розговорилась з одним з занятих там службовців. Тобто говорив він, а я в міру розмови мала тільки одне бажання: втікати. Втікати і відсіля, від того чоловіка і з того міста, чи країни. Треба сказати, що вже тоді я знала дещо про тенети НКВД, та його способи працювати донощиками. Знала я теж, що службовців в установах вони радо беруть до своєї служби, бо маючи контакт з різними людьми, вони можуть не одно почути. Я знала теж, що обов’язком громадянина є донести владі, коли почується щось контрреволюційного, бо в противному випадку той. що говорив чи робив, якщо він провокатор, піде і донесе, що він вам сказав таке й таке, а ви погодились з цим і т. под. А, оце серед мовчазного народу один чоловік розказує таке:

— Не вірте большевикам! Визволити! Ні, вони прийшли, щоб вас знищити. Хіба ми не знаємо, що тепер нічого не роблять тільки й возять з Західньої українців. Усі київські тюрми завантажені вашими людьми. Вояками тюрми обставили, щоб не було чути криків катованих, та гомону стрілів. Катують і розстрілюють тут наших братів з Галичини, а ми СИДИМО безсило й мовчимо! Але вони потраплять. О! Вони! Ви знаєте, у нас вони викликали штучно голод. Мільйони людей вимерли з голоду, самі українці, що обсівають землю. Отут в Києві лежали по вулицях трупи, як ганчір’я. Куди йшов — труп. Ніхто вже й не звертав уваги: завтра ж чекало його те саме. Але не думайте, що вмирали жиди чи москалі, ні, самі українці. А потім почалися чистки: чистка за чисткою, тюрми й вивожування. Вигинули українці, а це що ви бачите то вже «радянський народ» — чужі або такі, що замовкли…

Слухаючи цього я роздумувала: щож тепер далі? Завтра, а може ще сьогодні цей чоловік піде до НКВД і розкаже про мене все. Я перевіряла мої слова й вчинки в Києві і аж тоді помітила, скільки націоналізму волікла та розсівала скрізь. Всілякі К-ченки, Г-ци та інші усі ці, що я їх спершу вважала за українців, певно докинуть свого. Я нагадувала собі, як їдучи до Києва, я знала, що не одного, що поїхав туди заарештували там, або вже після повороту вдома. Мене остерігали, що немає там України тільки Росія і немає там Українців, тільки самі чужі й ворожі люде. Проте, я мабуть забула пересторог, сказала не одну дурницю, а оце зараз цей дивний чоловік покінчить зі мною… Тривога росла. Їй я повністю й безкритично піддалася. До того я була вже хвора. Я чула, як в мене горить нутро від гарячки, а по спині пробігають дрожі. Лице палало. Я мала тільки одну думку: втікати.

Та ніяк було. Він говорив далі:

— А з боку соціяльного ви гадаєте як? Ви бачите наших робітників. Така секретарка. Ви бачили, яка худенька й бліда, який у неї латаний одяг? Вона має стару матір. Таких давно вже в нас немає. Це для радянського громадянина розкіш. Подумаєш: батьки! Непрацюючі. А вона працює в нас на одну ставку за 150 крб. За них має тільки для себе обід в нашій їдальні. Тож покінчивши тут, без того обіду біжить на другу ставку до іншої установи в другому кінці міста. По других 150. Начальний бухгальтер має внас 350 та ще там пів ставки з каси, чи що. Але вже касір має одну ставку: 200 — живи з дітьми й жінкою! А чорноробів бачили: похмурі вони й нужденні, зголоду помирають. А ви думали, що вони з добра до вас неввічливі. От у вас: гарне хутро, повні ви та ситі. А він в своєму робочому комбінезоні замерзає і їсти йому нічого. Ви питаєте, як він живе? На те можу вам сказати тільки одно: Хіба це життя?

Отак він говорив і мені здавалося з гарячки, що я падаю кудись в безодню. Лечу й лечу, хтось закидає мене камінням, мене кидає в жар і холод та члени в мене олив’яні, й я не можу ворухнути ні рукою ні ногою, щоб рятувати себе якнебудь…

Я піддалася моїй долі.

Здавалося, що така розмова тягнулась безмежно довго. Нарешті визволив мене з неї оцей галичанин-поет, що хотів читати свої вірші. Здавалось, подав мені хтось руку з-над берега безодні, і я прокинулась з отупіння та підвелась. Тут же, при попередній розмовці я сказала, що я хвора, в мене гарячка, попросила його, щоб вистарав мені де чаю й цукру і казав зварити. У мене боліло горло і я кашляла.