Софія Парфанович - У Києві в 1940 році

Ми пішли до мене до гуртожитку. Здавалося, що останками сил я доволіклась до ліжка. Вже бач декілька днів я ходила з грипою — ніде, ніяк і ніколи ж було кластися. Оце тепер вона брала верх. Я накрилася кожухом і пірнула в сон-небуття. Тільки здалеку я чула, як співав мені про свою тугу за Карпатами Галичанин, що його доля запроторила в далечині, відкіля немає вороття. Як кожен поет, він читав і читав, не турбуючись чи «публіка слухає», чи ні. Тож я могла свобідно піддатись гарячці й хворобі.

Прочитавши друковані й недруковані вірші, він запитав про мою думку. Я, очевидно, розхвалила й вирішила, що тепер він зможе друкувати все та поїхати до витуженої Галичини.

А був то вже 10/11 ночі, моїх товаришів не було. Мені кінчився пашпорт і я була сама, хвора, зломана душею й тілом з почуттям тривоги, почуття небезпеки. Ще западаючи в гарячковий сон, я вирішила піти завтра до Наркомату довідатись, що ж мені тепер робити?

Ніч моя була повна примар і страхіть. Ввижались трупи опухлих з голоду, розкинені по вулицях міста, ввижались жахливі тюрми й Сибір, снігом заметена, морозом скована. Здалеку я кликала собі на поміч чоловіка, але замість нього виринав Дух землі й питав: хіба це життя?

І знову вранці в Наркоматі. Холодно й сутінно. Моїх товаришів і далі нема. Тривога, непевність, гарячка…

…Завтра кінчиться моя перепустка —

…Залишитися тут?!

…Ні, ні! Лихорадка, гарячка, візії трупів і тюрем, стогони катованих!

Десь коло полудня появився Гр. Ст. Якже я втішилась ним! Але його обличчя було холодне й змінене. Чи мав він свої турботи, чи теж довідався про мене…?

Поладнавши ще деякі справи Гр. Ст. наказав мені прийти на двірець, а сам подався за родиною до готелю. Її він брав з собою до Львова.

Ще раз я була на київській вулиці. Ще раз змішалася з народом і разом з ним я добувала бастійони трамваїв.

Хвилюючі були хвилини коло зупинки «воєнкомат», де ми обидві з К-лі, яку я випадково зустрінула, дожидали трамваю, тупцюючи по великому морозі. Мені наказував Гр. Ст. бути готовій до від’їзду на 4 год., а це вже третя минала, а я ще на вулиці не ївши нічого зранку, не зібрана. Становище ставало майже розпучливе, трамваю не було, про таксівки чи підводи тоді й мріяти не можна було. Я просила К-лі, щоб підійшла до шоферів, що стояли перед Воєнкоматом, та попросила, щоб нас відвезли, що я заплачу. Та вона не мала відваги це зробити, я ж без російської мови була як німа в місті. Залишалося тільки чекати серед маси людей. Тут вони, як на більших зупинках стояли в черзі. Якщо в трамваї було місце, черга смирно просувалась крізь двері та вштовхувалася в трамвай. Коли ж він над’їздив завантажений і була мала надія дістатись, черга мішалась, люди кидались на трамвай та повставала метушня й боротьба просто на життя й смерть. В такій боротьбі бути роздягненому з пальта, що згинуло б під ногами було легко. Оповідав же Гр. Ст. якраз під час боротьби він опинився в твамваї тільки в верхній частині кожуха, нижня, така приморщена у селян до стану, обірвалась і залишилась на дворі.

Ми мали щастя: двері трамваю якраз стали перед нами і, захищаючи мене, допомогла мені К-лі впхатись до середини, та ще й сама туди попала, поспішаючи на годину до школи. Вона теж працювала на дві ставки, до полудня в Наркоматі, потім в школі. Вдома залишались самі діти і було холодно, а в неї ревматизм, тонке пальто, цілоденна праця…

Нарешті я покидала Київ. Я знову сиділа в Зісі біля шофера. Ми їхали на вокзал. Знаючи, що від’їжджаю, шофер вже трохи осмілився — мабуть знав, що так легко назад тут не вертаються. — Життя, мовляв, у нас тяжке. От я. Цілий день, а то й ніч до послуг в Наркоматі. Коли захочуть, їдуть. Правда, є в Наркоматі кімната для шоферів, там вони читають газети та подрімують чи занімаються чимнебудь. Але все ж безперервна праця. Кинув би вже давно цю службу, та обіцяв йому Замнарком дістати мешкання. А з мешканям дуже тяжко в Києві. За одну кімнату треба дати відступного 11–16 тисяч рублів. А так жінка з дитиною поневіряються у чужих, а він старається складати гроші на відступне за мешкання.

Мене дивувало, що в «країні робітників і селян» робітникові приходиться за куток платити якимсь спекулянтам таку велику суму відступного.

На двірці ми зустріли і познайомились з сім’єю Гр. Ст. і вже разом ждали поїзду.

Тут щойно показалось мені знане з описів хоч би Янти-Полчинського справжнє обличчя радянської дійсности.