Володимир Вознюк - Ольга Кобилянська

Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 року о пів на другу годину дня на 79-му році життя. «Всі її бажання, заповідані в тестаменті щодо її особи, як слід були виконані. Одягнено покійну в правдиве лляне білля, в оксамитову блузку і старинну шовкову спідницю (ще від її матері). Голова була оповита в шовкову з мережива хустину, далі укрито тіло квітами і одним лавровим вінком. Домовина була прикрашена вінками і один з них був останнім привітом з її улюблених гір, зв'язаний із смеречини і шишок», – читаємо далі в спогадах Олени Олександрівни.

Траурний катафалк, запряжений чотирма вороними кіньми, кожен із вмонтованою у збрую чорною китицею, що височіла над головою, 23 березня 1942 року відвозив О. Кобилянську з її домівки на Одобеску, 3, до місця вічного спочинку. Крім передбачених у той час похоронною процедурою специфічно, відповідно до траурної події, одягнутих чоловіків, як описувала Олена Тимінська, «українські жінки середнього віку, чотири по один бік каравана, який труну віз, чотири по другому боці, утворили їй почесну варту аж до могили».

Планували, що траурна процесія буде рухатися найошатнішою вулицею міста (в 1940 році перейменованою на честь О. Кобилянської) до Центральної площі, а звідти – Руською вулицею до греко-католицької церкви та на цвинтар, але сигуранца заборонила такий маршрут. Теперішньою вулицею О. Кобилянської дійшли тільки до нинішньої Вірменської, а потім, спинившись ненадовго навпроти Народного дому, до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, довголітньою прихожанкою якої була О. Кобилянська.

Місцева преса відмовилася вмістити на своїх шпальтах повідомлення про смерть, а в посмертному оголошенні, видрукуваному на окремих невеликих аркушах, цензура зі словосполучення «українська письменниця» слово «українська» викреслила. Були затримані на пошті телеграми, що сповіщали про день похорону. Тож, коли буковинці прощалися з О. Кобилянською, в'їзд до міста окупанти заборонили, через що багато шанувальників таланту видатної української письменниці так і не змогли провести її в останню путь. Заборонила сигуранца також промови під час похорону, але прощальне слово все ж таки прозвучало. Виголосила його давня знайома письменниці, вчителька Олена Равлюк. Невеликий хор і більшість учасників траурної процесії співали над могилою пісні, які любила О. Кобилянська і які заповідала, аби пролунали над місцем її останнього спочинку на землі, – «Гуляли, гуляли» та «Чуєш, брате мій». Багатьом із присутніх на похороні незабаром довелось побувати в сигуранці. Найбільше прикрощів, зрозуміло, зазнала О. Равлюк. Спочиває письменниця в сімейному склепі на міському, Руському, як його найчастіше називають, цвинтарі, квартал № 72.

Українська земля палала у вогнях війни. Але звістка про втрату О. Кобилянської з часом дійшла до різних її куточків. Цікаві спогади залишив Андрій Малишко: «Під час війни мені часто доводилося сидіти з навушниками на так званому «перехопі», – ми перехоплювали брехні фашистської агітації. На всі ці сфабриковані ворогом нісенітниці треба було негайно давати в ефір відповідь гострим поетичним словом чи сатирою. Тоді я піймав звістку з Західної України, що Ольга Кобилянська померла. Мені було доручено написати некролог на її смерть, що я й зробив. А мені так хотілося написати про неї, цю орлицю і страдницю української землі, щиру поему, на яку вона так заслуговує, та тоді були гарячі часи, і я відклав це на більш спокійні дні».

Збереглася чернетка некролога, написаного А. Малишком. У фондах Центрального державного архіву-музею літератури України серед рукописів поета є зошит, позначений № 23. Між віршами, створеними в 1942 році, прочитаємо й рядки, присвячені письменниці. Завершувався некролог словами, якими скористалися кілька радянських газет, що їх згодом постійно цитуватимуть учителі української літератури: «Полум'яна патріотка, вірна дочка українського народу Ольга Юліанівна Кобилянська весь свій хист віддала народові, що віддячував їй щирою любов'ю і пошаною… Ім'я Ольги Кобилянської, її палке і щире слово, її твори завжди житимуть в народі…

Твій народ буде вільним, щасливим, возз'єднаним…»

Декілька некрологів помістили також львівські часописи. На сторінках часопису «Наші дні» у травні 1942 року під рубрикою «Наші втрати» видрукувано невелику, але дуже змістовну статтю В. Сімовича «Будні і герої Ольги Кобилянської». Львівське українське видавництво в календарі на 1943 рік «За народ», у розділі «Ті, що відійшли», також помістило ґрунтовну статтю про письменницю. Варті уваги й роздуми про життєвий і творчий шлях О. Кобилянської, якими ділився Євген Пеленський у розділі «Літературний пантеон 1942 року» «Календаря-альманаху на 1943 рік».