Володимир Вознюк - Ольга Кобилянська

Нині знаємо достеменно, що радянські ідеологи скористалися ім'ям і життям письменниці також для того, щоби показати, як нова влада шанує кращих представників свого народу. Необхідно було зробити це публічно. Попрацювали вони тоді по-своєму. Сорокарічний ювілей літературної діяльності О. Кобилянської, згадаймо, святкували 1927 року, 50-річний – 1937 року. Отже, в 1940-му було 53-річчя її літературної діяльності, а святкують із такої нагоди лише круглі дати. Заокруглили: 27 листопада 1940 року урочисто відсвяткували 55-річний ювілей літературної діяльності О. Кобилянської. Офіційні врочистості відбулися в театрі, планувалося, що там буде присутня також ювілярка, та стан здоров'я не дозволяв їй приїхати. Між помешканням письменниці й театром установили двобічний радіозв'язок, щоби О. Кобилянська чула все, що там відбувається, і щоб могла звернутися до присутніх у театрі особисто. Задум, проте, не зовсім вдався: письменниця, звертаючись до святкової аудиторії, з великим зусиллям змогла виголосити перше речення, заздалегідь заготовлений текст дочитувала її двоюрідна племінниця по батьківській лінії Теодозія Каратницька. Невеличкий казус трапився також під час неофіційної частини святкування, коли гості зібралися за святковим столом у помешканні О. Кобилянської. Д. Косарик, який сидів поруч із письменницею, якого вона найсердечніше приймала з-поміж тодішніх її відвідувачів, раптово зблід, підвівся й поспішив до О. Панчук-Кобилянської на кухню. «Боже! – прошепотів перелякано, – якби Ви знали, що панунця [так називав О. Кобилянську в розмові з родичами, так і звертався до неї. – В. В. ] сказала?! Вона мені сказала: “Все добре, пане Косарику, лише б не прийшли більшовики…”» А більшовики були за одним столом з письменницею, був серед них і перший секретар Чернівецького обкому КП(б) України Іван Грушецький. Крім Д. Косарика, на щастя, ніхто її тихого голосу не почув.

З приводу ювілею відгукнулася також Ірина Вільде. Свою статтю «Ольга Кобилянська зблизька і здалека» вона, як вимагали того радянські приписи, розпочала пафосно: «Після вісімнадцяти літ вигнання і гіркого емігрантського хліба, приїхавши в рідні Чернівці, я – річ зрозуміла – розгубилась трохи. І заким ще вирішила, куди мені скерувати кроки, я купила свіже число «Радянської Буковини». Звідти й довідалася про те, що визволена радянська Буковина готується до вшанування 55-річчя літературної діяльності Ольги Юліанівни Кобилянської.

Славно! Останній акт життєвої драми цієї великої людини, на злість ворогам, кінчається бадьорим, визвольним акордом. Злостива доля була таких велетнів українського народу по цей бік Збруча, як Іван Франко, Василь Стефаник, що, віддавши увесь свій труд для народу, на схилі життя поневолі мусіли були сходити в тінь. Але те минуло назавжди». Проте далі йдуть слова, котрі можна вважати зразком правдивості того часу: « Саме 53 роки тому[підкреслення наше. – В. В. ], Іван Франко одержав одного дня досить грубий пакет, адресований гострим «готичним» жіночим письмом. Новела, підписана невідомим в літературі прізвищем, але чому такий заголовок: «Вона вийшла заміж»?.. Невідомо, чи прочитав уважно, мабуть, не зовсім, бо не був би такою легкою рукою відкинув перше оповідання Ольги Кобилянської, писане українською мовою».

Факти біографії неодноразово пробували коригувати задля певних інтересів. Але ж історію не перепишеш. Хоч нинішнім українським ідеологам можна навчитися в тодішніх поваги до визначних особистостей, адже для організації та відзначення ювілею були задіяні партійні й виконавчі органи влади, творчі спілки, студенти, школярі, навіть військові. Письменники, видається, були найактивнішими. Саме вони, її учні в літературі, як сказав один із митців слова, найбільше приділяли уваги О. Кобилянській, з перших днів нової влади найчастіше бували в оселі письменниці. Юрій Яновський, Андрій Малишко, Володимир Сосюра та інші залишили дуже цікаві записи у спеціальному альбомі, заведеному родиною Панчуків у 1940 році. Ю. Яновський, приміром, записав 28 листопада 1940 року: «Дорога Ольга Юліанівно! Запрошую Вас на Полтавщину – до міста Гадяча. Там тече прекрасна (знана Вам!) річка Псьол, в ній цілюща вода, тихі береги, гарні вечори. Приїздіть до нас навесні 1941 року. Ще приїздіть на наші широкі херсонські степи!» Того самого дня в альбом занотував своє враження також А. Малишко: «Зоря Буковини – Ольга Кобилянська – світила мені в мої дитячі роки і в юності. Як я радий, що бачу її так близько». На святкування ювілею з Києва приїжджали також Володимир Сосюра, Петро Панч, Іцик Фефер. А згаданий раніше Д. Косарик був одним із тих, завдяки кому трохи раніше з Києва прибули досвідчені лікарі, аби підтримати здоров'я О. Кобилянської. Він, за їх порадою, відвозив разом з родичами письменницю на відпочинок до гуцульського села Виженки, що в Карпатах. На жаль, стан її здоров'я тоді не поліпшився. Однак за рік, як переконують щоденникові записи І. Панчука, у неї знову виник задум поїздки туди. Натхненницею його була Іванна Гордійчук, дружина колишнього директора тамтешньої школи Юрія Гордійчука. Цікаво, що тоді О. Кобилянська виношувала також думку, підтримувану Д. Косариком, про переселення до іншого помешкання.