Володимир Вознюк - Ольга Кобилянська

Ні, О. Кобилянська ніколи не спочивала на лаврах, переймалася, природно, насамперед літературною працею. Духовний світ збагачували читання, театр, концерти, кіно… Щодо кіно, то письменниця, за свідченням родичів, не пропускала екранізацій творів письменників-класиків: І. Тургенева («Весняні води»), Ф. Достоєвського («Раскольников», «Брати Карамазови», «Ідіот»), Л. Толстого («Отець Сергій»). Цікавив письменницю не тільки сюжет кінофільму, але й гра виконавців, музичний супровід та співи. Мала своїх улюблених кінозірок, наприклад, шведку Грету Гарбо, відому глядачеві за роллю Анни Кареніної. Захоплювалася, як ми зазначали, грою Асти Нільсен, яка вражала виконанням трагічних ролей («Примари» Ібсена). О. Кобилянська надавала все-таки перевагу «німим» фільмам, мотивуючи це тим, що в них краще сприймається внутрішній стан героїв, розмови не затінюють виявлення глибоких душевних переживань.

Звісно, опікувалася власним здоров'ям: неодноразово виїжджала на курорти до Наугайма, Франценсбада (Франтішкові Лазні), Дорну-Ватру; строго дотримувалася лікарських приписів удома, використовувала методи народної медицини. Постійно турбували її проблеми рідних, а по-справжньому відчула сімейний затишок завдяки племінниці Олені, зятеві Ельпідефору, який з 1925 року став ще й особистим секретарем письменниці, внукам Ігореві та Олегові. Однак 1936 року її вдруге вразив інсульт і знову – частковий параліч. До 1938 року ступала кілька кроків уздовж стіни кімнати, а в наступні роки пересувалася тільки за допомогою рідних. Довелося родині навіть придбати спеціальний інвалідний візок. Е. Панчук, однак, принципово спростовував вислів «письменниця була прикута тяжкою хворобою до ліжка», розповсюджену окремими літературознавцями: «О. Кобилянська не лежала прикута до ліжка, а весь час сиділа, навіть тоді, коли вже не могла ходити. Самотності не любила. Весною, літом і осінню в погідні дні виносили письменницю на веранду або в садибу, де вона в оточенні рідних або в товаристві друзів, які її відвідували, любила перебувати. Часто виїжджала за місто, менше літом, а більше зимою, коли можна було саньми їхати. Кінь візника обов'язково повинен був мати дзвіночки. З візником був договір, і день у день у післяобідню пору приїжджав до помешкання письменниці і питав: «Чи, пані, поїдуть сьогодні на спацер?» Любила і зимову тишу, і бурхливу заметіль. Такі прогулянки відсвіжували її душу, скріпляли її хворе серце».

Але про творчість не могло бути й мови. В одному з останніх листів до О. Кисілевської від 10 грудня 1937 року письменниця скаржилася: «Не пишу, бо дуже мені тяжко приходиться писати, так мені рука скаче по папері від часу паралічу. Але вже простіт за письмо». Слова справді наче намагаються перестрибнути одне одного…

Не знала О. Кобилянська, що доживе до такого часу, коли нею буде опікуватися, причому на найвищих рівнях, державна влада. Це сталося після 28 червня 1940 року, коли, за офіційною радянською версією, Північна Буковина була возз'єднана з Радянською Україною. Буквально в перші дні після того до будинку О. Кобилянської почали приїжджати різноманітні делегації. Були тут партійні працівники, журналісти, письменники, військові, піонери. На адресу О. Кобилянської надсилали телеграми й листи люди з різних міст і сіл України, з Ленінграда, Москви тощо. Нічого дивного в цьому не було, бо одні надсилали їх за вказівкою тогочасних ідеологів, інші – від щирого серця, після того, як довідалися, що сучасниця І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, класик української літератури кінця XIX – початку XX століття жива і, як постійно наголошувалося в пресі, вітає нову владу. Зрештою, підтверджували це статті О. Кобилянської, які часто друкувала радянська періодика. Але насправді жодної статті письменниця в 1940—1941 роках не написала. Не могла цього зробити вже фізично, не могла б вона з такою інтенсивністю працювати, і якби була здоровою. Писали їх журналіст Віталій Петльований і письменник Дмитро Косарик. Опісля написане показували прийомній доньці, а ймовірніше, Е. Панчукові, запитували згоди, щоби автором того чи іншого матеріалу вказати О. Кобилянську. Згоду, звичайно, родичі давали, бо знали, як могла спрацювати радянська репресивна система, про це в 1920—1930-х роках постійно інформували пропагандистські засоби Румунії. До речі, і лексика, і стиль публікацій (рукописних матеріалів, окрім одного машинопису, нема) переконують, що автором (чи авторами?) їх міг бути тільки виходець зі Східної України, але в жодному разі не О. Кобилянська. Певною мірою письменниця стала причетною тільки до запису коротенького матеріалу «Дещо з моїх споминів про М. М. Коцюбинського», датованого 1 червня 1941 року. Як директор Державного літературно-меморіального музею М. Коцюбинського в Чернігові тоді спеціально приїжджав до Чернівців, гостював у родині О. Кобилянської Хома Коцюбинський, рідний брат класика українського письменства. Він зі слів О. Кобилянської, можливо, навіть коригуючи її розповідь своїми знаннями епістолярної спадщини брата, записав ті скупі спогади. Ігор Панчук, старший онук письменниці, 29 травня 1941 року занотував у своєму юнацькому щоденникові: «Після обіду, тому що не було дуже жарко, бабцю винесли на подвір'я і після одногодинного відпочинку бабцю мати покатала трохи по подвір'ю на кріслі-візочку. Коли сонце схилилося до заходу, бабцю внесли до покоїв. Вечером, коли прийшов батько, бабця почула дуже раду вістку: незадовго мав приїхати до Чернівців, і таким чином відвідати її, брат великого українського письменника Михайла М. Коцюбинського, котрого бабця знала і з котрим вона листувалася, Хома М. Коцюбинський, теперішній директор музею імені Коцюбинського в Чернігові. Ця вістка дуже врадувала бабцю». А 1 червня 1941 року зазначив: «Ще перед обідом Хома Михайлович зустрівся з бабцею, і вони почали оповідати свої думки. Зараз же після обіду X. Михайлович лишив нам примірник збірника музею з підписом і дістав від бабці два томи її творів з власноручним автографом. X. Михайлович залишив нам ще кілька знимок листів, що писала бабця до М. Михайловича».