Юлія Тагліна - Михайло Грушевський

Кафедра історії України завдала новаторський тон українознавчим дослідженням, бо зосередилася на вирішенні актуальних проблем. Це зумовило структурний поділ кафедри на секції: соціологічного обґрунтування історії та методології, соціально-економічної і політичної історії, історико-культурної з підрозділами матеріальної та духовної культури. Уперше в самостійну структуру були виокремлені питання теоретичного і методологічного характеру. Головним своїм завданням під час роботи на кафедрі Грушевський вважав підготовку нових кадрів українських істориків. Готуючи істориків, Михайло Сергійович направляв їх на пошук, систематизацію, опрацювання малодосліджених тем, популяризацію набутих знань серед українців та європейської громадськості.

В Україні в умовах політики українізації розгорнулися два паралельні процеси – насадження марксизму та розвиток українознавства як потужного засобу збереження національної свідомості українського народу. Провідником другого процесу став саме Михайло Сергійович Грушевський.

За часів українізації виходять багато його важливих, «знакових» творів. Зокрема ІХ том «Історії України-Руси», присвячений подіям козацької історії 1651—1657 років. Останній, десятий том, що висвітлював події 1657—1658 років (смерть Б. Хмельницького, Гадяцька угода), був опублікований вже після смерті Грушевського стараннями його доньки Катерини.

Ще один труд Грушевського, «Історія української літератури», створення якого було розпочате ще в еміграції, а перші томи з’явились у 1923—1927 роках, став даниною Михайла Сергійовича українській культурі. У цій праці він поєднав накопичені знання з багатьох наук: історії, археології, фольклористики, етнології, соціології, антропології, географії та інших. Історія української літератури була подана їм через такі особистості, як М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, О. Лазаревський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко та інші.

В цей період на честь 60-річчя від дня народження та 40-ліття наукової праці Михайла Сергійовича Грушевського був виданий ювілейний збірник у 3 томах із бібліографією праць ученого за 1905—1928 роки.

Певні труднощі для створення довершеного наукового знання про Україну полягали у відсутності української наукової термінології. До революції 1917 року українська мова вважалася придатною лише хіба що для ліричної поезії, п’єс з народного побуту або популярних брошур. Грушевський доклав чимало зусиль, аби впровадити новий словник української мови, відшукати потрібні терміни та залучити їх до мови, щоб врешті-решт отримати таку українську мову, на якій можна було б писати наукові статті, висвітлюючи всі сторони життя.

Багато українців вважали, що комісія, яка була відповідальна за створення нової української мови, занадто захоплюється іноземними словами, частіше за все польськими та німецькими. Але згодом вийшли підручники, написані українською, і пройшло не більш десятиліття, як оновлена мова увійшла у всі сфери українського життя, і при цьому всі її розуміли і могли користуватися.

Під безпосереднім впливом ученого у 1926—1927 роках розпочинає свою діяльність Асоціація культурно-історичного досвіду при Київському інституті народної освіти. Грушевський читає тут курси «Сучасна соціологія. Примітивне мислення і його еволюція» та «Соціальні і культурні течії в Україні». Але невдовзі соціологія в СРСР надовго потрапляє під заборону.

М. С. Грушевський очолював і науково-дослідну кафедру історії України. Це був наче історичний університет, де кілька професорів проводили дослідження з історії України й загальної культури. Молоді дослідники-історики могли здобувати тут наукову освіту.

В ті часи Грушевський значну частину дня проводив у приміщенні історичної секції, недалеко від будинку Академії наук, де відбувалися наукові засідання всяких комісій. Він зібрав тут велику бібліотеку, помістив архів історичних матеріалів, прикрасив стіни портретами українських учених. Саме тут Грушевський проводив розмови з вченими, вислуховував студентів.

Зранку Грушевський працював над своїми дослідженнями, з полудня до пізнього вечора бував на засіданнях історичної секції, а ввечері та далеко опівніч – знову займався своєю роботою вдома. До того ж не треба забувати, що державницька робота в 1917—1918 роках тяжко відбилася на його здоров’ї. Але Грушевський не давав собі спочинку, працював і день і ніч і інших тягнув до праці. Він тішився тим, що не даремно повернувся до Києва, що знову міг прислужитися Україні.