Юлія Тагліна - Михайло Грушевський

Це село і справді надихало українське письменництво. Свого часу тут полюбляли відпочивати Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич. Криворівня перетворилася на осередок українського літературного світу. Тут постійно йшли розмови на теми мови й літератури, історії та політики, з’являлись плани наукової та культурної роботи.

Усе літо 1903 року Грушевський присвятив публічним курсам у Львові, слухачами яких була українська молодь. Саме з цього часу Михайло Сергійович уперше в українській історіографії починає застосовувати історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX—XX століть європейським позитивізмом. Можливо, на це вплинуло перебування Грушевського у Парижі в 1903 році, куди його запросили читати лекції з історії України.

У своїх виступах в Парижі Грушевський намагався донести до слухачів особливість політики Росії щодо України. Зі своїх лекцій Михайло Сергійович склав російську книжку «Очерки истории украинского народа». Вийшов стислий підручник української історії, який Грушевський видав у Петербурзі. Науковцю було дозволено навіть взятися до написання історії Росії.

В 1905 році Грушевський активно виступив проти нехтування реальними потребами українського народу. Але, як він сам вказував, «національне і спеціяльно українське питання не мало симпатії в російських ліберальних кругах, і писати в чужих газетах було трудно: прийшлося стрінутися з браком співчуття у редакціях і залишити їх. Вирисувалася крайня потреба в російськім органі для українського питання, і сю потребу я дуже пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905 p. вибрався на Україну, щоб позондувати український рух і поагітувати за заложення органу. Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на можливість зреалізування сього плану і збирався виїхати в сій справі до Петербургу».

Ці плани перекреслили страйки та маніфест 17 жовтня, тому з осені 1905 pоку Грушевський повертається до наукової праці та займається організацією роботи щодо спорядження корпусу актів до історії козаччини. Молоді археографи, що їх вивчив на своїх семінарах Грушевський, мали розібрати між собою поодинокі партії в історії козаччини й зайнятися збиранням до них матеріалу у невикористаних або мало використаних рукописних збірках Києва, Харкова, Петербурга, Москви, Кракова, Варшави. Влітку 1905 року було організовано археографічні експедиції до Харкова, Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, їх учасники мали зібрати, обробити та приготувати до друку здобутий матеріал.

В 1906 році на честь десятиріччя наукової й громадської діяльності Михайла Сергійовича Грушевського в Галичині вийшла розкішна збірка, куди увійшло краще з накопиченого матеріалу. Грушевський був тим дуже задоволений: «Велика честь і утіха в тім часі стріла мені зі сторони моїх учеників і прихильників…»

Треба зазначити, що з 1906 року діяльність Грушевського розгорталася головним чином у Києві. Під його керівництвом до Києва перенесли «Літературно-науковий вісник» та багато інших видань. Потім почалося переселення молодих галицьких вчених, дослідників та письменників. Через деякий час у Києві було відкрито відділ львівської книгарні Наукового товариства ім. Шевченка.

Грушевський намагався також розширити свої політичні зв’язки. Влітку 1906 року він мав поїздку до Петербурга, де тоді засідала Державна дума. У цей час він брав активну участь в діяльності Української фракції та Українського клуба. У своїй книзі «Освобождение России и украинский вопрос» Михайло Сергійович зібрав свої статті, що були надруковані у 1905—1906 роках окремими виданнями. Книга визвала чималий інтерес серед українських читачів.

Грушевський писав: «Проблема настоящего исторического момента – освобождение России из пут старого режима и претворение ее в свободное и благоустроенное государство – не исчерпывается созданием условий свободного гражданского существования, ни даже переустройством, точнее сказать – улучшением ее социально-экономического строя. Рядом с этими задачами стоят другие, без удовлетворительного разрешения которых ее освобождение будет весьма неполным. Россия – «империя народов», среди которых государственная народность составляет только меньшинство – не может развиваться свободно и успешно, пока в этом переустройстве не будет обеспечено свободное и нестесненное существование и развитие ее составных частей – ее народов, пока в ее развитии, движении, прогрессе эти народы не будут видеть залога своего развития и прогресса. Без превращения России в свободный союз народов немыслимо полное обновление ее, полное освобождение от мрачных пережитков прошлого. […] Особыми общеимперскими законами должны быть установлены права, которыми пользуются языки и наречия не государственные в учреждениях, находящихся в ведении общеимперских министерств, а также обеспечены права национальностей, находящихся на известной территории в меньшинстве, по отношению к учреждениям общим и местным, и указаны нормы, гарантирующие им возможность нестесняемого существования и осуществления своих национальных и культурных запросов. В первую очередь в разрешении этого вопроса должно быть поставлено введение народных языков, в том числе и украинского среди украинского населения, в народную школу как языка преподавания, а в школу среднюю и высшую – украинских дисциплин как предметов преподавания. Также принятие мер к тому, чтобы не было недостатка в учителях народных школ, которые могли бы вести преподавание на украинском языке, а в различных учреждениях украинской территории – в чиновниках, владеющих этим языком для сношения на нем с местным населением».