Юлія Тагліна - Михайло Грушевський

Серед друзів Михайла Сергійовича на той час було чимало відомих постатей української культури, серед яких треба відзначити Івана Франка. З ним Грушевський познайомився одразу ж по приїзді до Львова, і вже на початку 1895 року Михайло Сергійович як член університетської комісії львівських професорів активно підтримав висунення кандидатури І. Я. Франка на вакантну посаду приват-доцента Львівського університету.

Кілька років Франко був заступником голови Наукового товариства імені Шевченка, а також разом з Осипом Маковеєм та Володимиром Гнатюком очолював «Літературно-науковий вісник». На сторінках цього видання друкувалися найкращі класичні твори української та зарубіжної літератури тієї доби, серед авторів ми знаходимо Лесю Українку, Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, самого Франка і його однодумця Грушевського, а також Альфонса Доде, Антона Чехова, Максима Горького та багатьох інших видатних письменників.

Окрім літературної діяльності Грушевський та Франко мали ще й спільну рису. Обидва були представниками Національно-демократичної партії, заснованої 26 грудня 1899 року. До неї входило чимало представників української інтелігенції: Кость Левицький, Юліан Романчук, Василь Охримович, Іван Белей.

У листах Грушевського до Івана Франка, написаних у 1900—1914 роках, йдеться про безліч спільних інтересів. «Нам пора для України жить» – це був їхній спільний девіз.

Вони обидва були представниками лівих поглядів, взірцем справжніх націонал-демократів. Є також певна методологічна схожість в наукових підходах обох учених. Зокрема, це видно, коли вчитатись у такі слова Грушевського: «Наука – це постійний скептицизм, але лише такий, що веде за собою роботу синтетичну». І ще: «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Можна стверджувати, що унікальна наукова спадщина Івана Франка також служила досягненню саме цієї мети. Як Франко, так і Грушевський увійшли до проводу Національно-демократичної партії як визначні, патріотично налаштовані представники західноукраїнської інтелігенції.

Звісно, були випадки, коли вони вступали в доволі гострі дискусії один з одним, а в деяких листах Івана Франка є певні закиди щодо нелегкого характеру Грушевського. Але важливіше інше: обидва вони були людьми виняткової, універсальної обдарованості. Так склалося, що й останні роки їхнього життя однаково позначені високим трагізмом і стоїчною мужністю: попри все незламний Франко працював буквально до останніх днів життя, а Грушевський, майже втративши зір і перебуваючи під щохвилинним наглядом відповідних «органів», продовжував писати черговий том фундаментальної «Історії України-Руси».

Але повернемося у ті часи, коли у 1898 році за підтримки Івана Франка та Володимира Гнатюка Грушевський провів реформу статуту Наукового товариства ім. Шевченка. Відтепер звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Дехто вважав цю реформу жорсткою, але Грушевський на той час вже добре знав собі ціну і прагнув оточити себе справжніми професіоналами, щоб разом іти до великої мети – всебічного відокремлення та незалежності української нації, її мови та культури.

Як професійний керівник та адміністратор, Грушевський умів віднайти для товариства джерела доходів. Саме за часи його роботи на посаді голови були створені друкарня та палітурня, куплено два великі доми. Грушевський робив усе, щоб Наукове товариство стало осередком наукової роботи саме українською мовою, особливо у галузях, безпосередньо пов’язаних з українським краєм.

Намагаючись зробити з Наукового товариства наукове середовище європейського рівня, Грушевський поклав початок для успішного розвитку музею, а бібліотека товариства за його часів стала одною з найбільших у Львові і зав’язала стосунки з усіма культурними країнами.

У1899 році Грушевським був обраний перший академічний корпус учених – членів Наукового товариства ім. Шевченка у складі 32 науковців з західноукраїнських та східноукраїнських земель, ау 1903—1914 роках було прийнято 19 членів-іноземців, науковців зі світовим ім’ям, серед них А. Єнсен, Я. Бодуен де Куртене, О. Брюкнер, В. Бехтерев, О. Пипін, О. Шахматов.

Але сталося так, що вимогливість Грушевського врешті-решт обернулася проти нього. Його прагнення подальшого вдосконалення організаційної структури Наукового товариства ім. Шевченка призвело до дискусій та затяжної кризи. Між членами товариства назрівав конфлікт, у результаті загострення якого в 1913 році Грушевський полишив посаду голови.