Леонид Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

Та все-таки Квітці-Основ'яненкові не судилося стати ченцем. Уже 26 квітня 1805 р. він подає преосвященному Христофору нове прохання, в якому сповіщає: «…зважаючи на виниклі обставини й відчуваючи слабкість мого здоров'я, я змушений облишити» намір стати ченцем. Очевидно, для єпископа це було щось цілком несподіване. До того ж своє прохання Квітка подав не сам, а через руки чоловіка своєї сестри Марії штабс-капітана Григорія Івановича Зарудного. Сулима навіть засумнівався в тому, що такий поворот справи взагалі можливий. Тому він доручив благочинному Іоану Курасовському з'їздити на Основу й спитати Квітку, «чи справді його прохання було доручене сину поміщика Зарудного для приносу мені й чи справді ним самим підписане?». 4 травня протоєрей Курасовський отримав від Квітки таке пояснення: «це прохання я точно підписав власною рукою та навіть уявити собі не міг, щоб виник у тому якийсь сумнів», а «через слабкість мого здоров'я» просив свого родича Зарудного вручити його єпископові. Тільки після цього, 5 травня 1805 р., Христофор Сулима постановив: «Прохача капітана Квітку… звільнити з монастиря без жодного стягнення та докору..». 16 травня указом № 938 Квітка був звільнений з Курязької обителі. Судячи з усього, на цю пору наш письменник з головою поринув у якісь інші справи. Принаймні він навіть не поцікавився офіційним документом щодо свого звільнення. Через півроку, 17 жовтня, консисторія повідомляла губернське правління, що Квітка ще й досі не з'явився, щоб забрати цей документ і заплатити за негербовий папір, витрачений на діловодство. І тільки 3 грудня губернське правління сповістило, що відповідні кошти (5 карбованців 34 копійки) з Квітки утримано, а його самого зобов'язано навідатись до консисторії й забрати документ. Так закінчилась історія Квітчиного послушництва в Куряжі.

Важко сказати, що саме стало причиною цього кроку, тобто що саме приховується за словами «виниклі обставини». У всякому разі, це мало бути щось значно серйозніше, ніж та анекдотична історія про кінець Квітчиного послушництва, яку переказав Григорій Данилевський. Мовляв, одного разу Квітка повіз на парі волів у Харків продавати виготовлені в монастирі діжки. На вулицях Харкова була страшенна грязюка, тож на ринковій площі віз застряг по самісінькі осі. Квітка нічого не міг удіяти. Хлопчаки, що збіглись подивитися на цю пригоду, пізнали його й почали гукати: «Квітка! Квітка!». Тоді послушник махнув на все рукою, кинув воза та й пішов собі на Основу. Можливо, тут не обійшлося й без стріли Амура. Недаром же свого часу Квітка написав епіграму на самого себе, де у формі подвійного акростиха подав ім'я якоїсь Паші:

Сам Квітка вже восени 1808 р. писав Владимирову про своє послушництво таке: «Після розлуки з тобою, не тому, що життя набридло, а тому, що хотів насолодитись ним і задовольнити мою давнішню схильність, я кинувсь риссю й скоком до обителі преподобних. Проживши років з півтора спокійно, радо й весело, я вже стукав було у ворота самітницького життя, аж тут попи, баби, ченці, чорти та інша наволоч, а перш за все поважні обставини, змусили мене, знявши чернечу машкару та зголивши бороду, надягти на себе маску Адольфа, кинутись у великий світ, ба навіть волочитись; це було на весіллі сестер». Кажучи про «маску Адольфа», Квітка має на думці персонажа дуже популярної російської народної драми «Царь Максимилиан», яку, можливо, грали й на сцені основ'янського театру. У ній юний син Максиміліана Адольф (він описаний так: «молодий, років 18, тоненький, голос тихий; після перебування у в'язниці дуже слабкий і виснажений») не схотів підкоритися волі батька, зректися Христа й молитись поганським ідолам. Можливо, називаючи себе Адольфом, Квітка-Основ'яненко хоче сказати, що ця переміна в його житті йшла всупереч батьківській волі. Але що воно було насправді, залишається таємницею…

Квітчин біограф Григорій Данилевський писав, що враження від життя в Куряжі, на лоні розкішної природи, «у самотині та молитві, надовго закарбувались у душі Основ'яненка й повсякчас відлунювали в його найкращих творах. До них належить переважна більшість елегійних Основ'яненкових повістей, чиї добрі, свіжі, повні любові посполиті герої та героїні зігріті цією щирою простою набожністю; саме такими є його славетні повісті „Маруся“, „Божі діти“, „Сердешна Оксана“ й „Ганнуся“». Той-таки Данилевський стверджував, нібито в перші роки після свого повернення з Куряжа Квітка все ще нагадував ченця-самітника: ходив по Основі з церковними ключами, а на празники дзвонив до обідні. Справа в тому, що вже невдовзі після повернення Квітки з Куряжа прихожани церкви Різдва св. Іоанна Предтечі, яку побудував батько нашого письменника, обрали його церковним старостою. Мабуть, ця посада була йому до душі, бо на ній він перебував чотири трирічні терміни поспіль. Він приходив на службу щонеділі та на кожен празник, співав на криласі. За цей час Квітка-Основ'яненко зібрав для своєї церкви ЗО 315 карбованців асигнаціями. Варто сказати, що його праця на користь храму не пройшла повз увагу церковного начальства. Ще 25 червня 1813 р. Христофор Сулима нагородив Квітку похвальною грамотою, а в 1821 р., за поданням єпископа Павла Саббатовського, він був нагороджений золотою медаллю – на ту пору доволі рідкісна відзнака. Зрештою, це був тільки один бік тодішнього Квітчиного життя. Тим часом наш письменник сприймав світ у всіх його барвах, начебто якусь яскраву театральну виставу, де варто було спробувати себе в різноманітних амплуа. «Театр переміняється…» – певно, щоразу приказував він, беручись за якусь іншу справу. Здавалося, його енергії вистачає на все, а фантазія не знає меж. Зокрема, уже через кілька місяців після того, як він повернувся з Курязького монастиря, 27 грудня 1806 р., дворянство Харківського повіту обрало його провіантським комісаром у «міліції». Так називалось народне ополчення, скликане в ході підготовки до війни 1806—1807 pp. між Четвертою коаліцією європейських держав (Велика Британія, Пруссія, Саксонія, Росія та Швеція), з одного боку, і наполеонівською Францією – з другого. «Ось тут-то я, – писав Квітка Владимирову 14 листопада 1808 p., – знову вийшов на театр і грав немаловажну роль – роль управителя канцелярії повітового начальника, а потім бригадного. Усе кланялось, усе рекомендувалось, усе поважало. Ось би де подивитись на мене! Мені ж це було нудно, я із задоволенням займавсь паперами, відмовився від нагород і просив викреслити мене з реєстру чиновників, котрі мали отримати медалі, тому що я служив не заради вітчизни, а через мою приязнь до брата, хотів хоч трохи розділити й полегшити його труди». Так чи так, але, починаючи з 1806 р., Квітка-Основ'яненко буде віддавати багато сил і часу дворянській службі. Тільки-но закінчилися міліційні клопоти, як настала пора дворянських виборів. «Я, – писав Квітка в цьому ж таки листі, – здавши міліційні справи, відпочивав, аж раптом скаче з міста гінець (і сповіщає), що я – дворянський секретар! Покректав, та не було ради – поїхав і знов узявся за перо». На цей час служба явно обтяжувала нашого письменника. Принаймні, щойно ставши секретарем та відправивши дворянську депутацію в Санкт-Петербург, він знайшов на своє місце підходящу заміну й одразу ж звільнився зі служби. Приводом було те, що в основ'янському маєтку нікому порядкувати – батько нещодавно помер, а Андрій Федорович у складі депутації поїхав до «північної Пальміри». Якийсь час Квітка-Основ'яненко спокійно жив собі на Основі, «мішаючи нудьгу із задоволенням». І ось якраз на цю пору йому запропонували стати директором Харківського театру.