Леонид Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

Слід сказати, що, приймаючи чернечий постриг, Квітка-Основ'яненко, крім усього іншого, прагнув у такий спосіб посприяти кар'єрі свого старшого брата, якого він з дитинства просто обожнював і який справді сягне неабияких висот, ставши таємним радником [6] Цивільний чин III класу, який відповідав військовим чинам генерал-лейтенанта й віце-адмірала. , цивільним губернатором Пскова, сенатором. А ще дворянство Харківської губернії вісім разів буде обирати його своїм предводителем. У листі до Сергія Тимофійовича Аксакова від 3 жовтня 1831 р. Квітка-Основ'яненко з гордістю напише: «Учора в нас розпочалися дворянські вибори… Цього дня мій брат, який сім триріч поспіль служив губернським предводителем, потім був узятий у Псков губернатором і звільнився звідти минулого року, одностайно обраний і проханий прийняти посаду губернського предводителя на восьмий курс. Гадаю, це приклад унікальний!». Не випадково після батькової смерті наш письменник зречеться на користь брата своєї частини спадку. Син Андрія Федоровича Валер'ян Квітка розповідав про це так: «Спадок мого діда…, хоч і доволі значний, не був достатній для підтримання вимог щодо посади, яку обіймав мій батько…, якби його поділили порівну між обома братами. Дядько мій, без примусу й жодних вагань, відмовився від своєї частини… Ця жертва задовольняла, з одного боку, його сімейне честолюбство, а з другого – його любов і відданість братові. Старший брат був у його очах вищою істотою». Саме ці кошти дозволили Андрію Федоровичу Квітці облаштувати собі на Основі розкішний будинок, мати картинну галерею, кріпацький оркестр тощо. Коли в 1817 р. імператор Олександр І завітав до основ'янського помешкання Квітки, де все сяяло бронзою, дзеркалами й мармуром, він, подейкують, з посмішкою спитав: «Чи я бува не в палаці?». А поруч буяв зеленню чудесний мальовничий сад, куди любили ходити на прогулянку харків'яни. Як писав перегодом сам Квітка-Основ'яненко: «Неподалік міста знаходиться село Основа поміщика, таємного радника Андрія Федоровича Квітки, де сосновий гай, приємний для прогулянок, приваблює багатьох міських мешканців усіх станів, а ще більше – сад, у якому росте чимало екзотичних рослин, почасти призвичаєних до тутешнього клімату. Серед багатьох рідкісних є „oxalis crenata“, ще недавно відома в Європі, а за своєю родючістю та смаком варта того, щоб бути культивованою для вживання в їжу» [7] Квітка говорить тут про бульбоносну кислицю, яку можна вживати як картоплю і яку зараз культивують тільки на високогір'ях Центральної та Південної Америки. . Цей сад був настільки багатий, що в 1823 р. друкарня Харківського університету навіть видала французькою мовою книжку під назвою «Каталог рослин саду пана предводителя дворянства Андрія Федоровича Квітки». Словом, старший брат Квітки-Основ'яненка, як казав Григорій Данилевський, «до кінця життя належав до кола найбільших харківських магнатів». І в місті, і в околицях його інакше й не називали, як «Андрій Федорович» – будь-хто знав, про кого мова. Тим часом сам письменник жив дуже скромно, займаючи невеличкий будиночок, який стояв окремо від панських палат…

24 червня 1804 р., отримавши доповідь консисторії та відповідні офіційні документи, преосвященний Христофор задовольнив прохання Квітки. Через кілька днів, 29 червня, згідно з консисторським наказом № 1254, він стає послушником Старо-Харківського Преображенського монастиря, розташованого за вісім верст од Харкова по дорозі на Полтаву та Київ у надзвичайно мальовничій місцині. З серпня ігумен монастиря Іларіон доповідав консисторії, що її указ про призначення сюди Квітки «одержаний, і йому, Григорію Квітці, за трапезою при всій братії прочитаний».

Утім до Курязького монастиря Квітка-Основ'яненко переселився значно раніше. Принаймні ще 6 травня 1804 р. він писав Андрію Владимирову: «Театр переміняється і являє собою Старо-Харківський монастир. Ось де я опинився…». А далі просить приятеля не ображатись за те, що довго йому не писав. Це тому, каже Квітка, що «я був у безугавній тривозі аж до тих пір, поки справа не вирішилась. Я ще не постригся, живу в монастирі. А чи скоро буду пострижений, про те владика зна; цими днями, згідно з порядком, подав йому прохання про постриг. Ось як наші комедійними роз'їхались – усе комедія в цьому житті». А закінчує свого листа Квітка грайливо: «Пиши мені. Знаючи твою посаду [8] Владимиров служив в Острогозьку повітовим суддею і справником. , не кажу – часто, а як тобі час дозволить. Ти не Савич Коренєв [9] Ідеться про їхнього спільного приятеля Олександра Савича Коренева. . Дуже хочу бути архієреєм у Воронежі, приїду в Острогозьк, то і його проклену разом з Пугачовим, сиріч віддам його сатані на погибель тіла, щоб дух спасся [10] Останні слова взято з Першого послання св. апостола Павла до коринтян, 5: 5. . Не май через мене спокуси [11] Парафраза Євангелії від св. Луки, 7:23. Пор.: «І блаженний, хто через Мене спокуси не матиме!». . Ченцям не заборонено жартувати». До речі, оцю звичку грайливо поєднувати крайнощі письменник збереже на все життя. Кажуть, нібито на його робочому столі в основ'янському кабінеті поруч з молитовником красувалася чорнильниця, що зображала ченця-пустельника, який несе сніп, а звідти виглядають ніжки юної селянки. Та й Квітчине послушництво було досить-таки «вільним». У його келії стояло фортеп'яно, на якому молодий послушник, котрий дуже любив музику, особливо ніжні звуки флейти, складав духовні концерти. Квітка часто бував удома, брав участь у всіляких громадських заходах. Наприклад, 17 січня 1805 р. він був присутній на пишній церемонії відкриття Харківського імператорського університету: феєрична ілюмінація, розкішне пошанування публіки, чудова ораторія, емблематичний апофеоз – імператор Олександр І у шатах Марса подає руку Аполлонові… Напевно, на цю урочистість його взяв із собою Христофор Сулима, з яким молодий послушник не раз їздив з монастиря до міста. У 1866 р. Григорій Данилевський писав, що харківські старожили ще й досі пам'ятають, як Квітка «в чорному смиренницькому вбранні їздив, стоячи на позадках карети преосвященного». На відкритті університету єпископ Сулима виголошував промову. Крім нього, виступали також попечитель університету граф Северин Осипович Потоцький та ректор Харківського колегіуму Андрій Прокопович, який казав: «Настав світлий день жаданого благополуччя щасливої України. Запалені премудрими монархами зорі просвіти від сьогодні будуть сяяти в цьому місті у всій своїй красі». Мабуть, саме «зорі просвіти» поступово перетворили Харків не тільки на «українські Афіни», але й, за словами відомого бременського мандрівника Йоганна Георга Коля, який докладно описав рідне Квітчине місто в другій частині своєї книги «Reisen im Inneren von Ruffland und Polen» [12] «Поїздка до внутрішньої Росії та Польщі» (нім.). , на «одне з найцікавіших і найважливіших» міст усієї Російської імперії. Відтоді воно починає стрімко розвиватися, і Квітка вже під кінець життя, описавши красу, велич, розкіш і блиск Харкова, вигукне: «Столиця, слово честі, столиця!..» Принаймні це була інтелектуальна столиця «юга России», бо до Харківського учбового округу входили землі Слобідсько-Української, Орловської, Воронезької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Миколаївської, Таврійської, Катеринославської губерній, Донського й Чорноморського козацьких військ. Територія цього округу, як з подивом писав перший ректор Харківського педагогічного інституту Крістоф-Дітріх фон Роммель у книзі «Erinnerungen aus meinem Leben und aus meiner Zeit» [13] «Спогади про моє життя та мій час» (нім.). , була майже такою самою, як уся Німеччина разом узята…