Леонид Ушкалов - Григорій Квітка-Основ'яненко

А самісінький кінець життя нашого письменника був затьмарений конфліктом із братом. 1 травня 1843 р. Квітка-Основ'яненко сповіщав Плетньова, про те «горе, яке його спостигло». «Я маю, – писав він, – старшого брата, таємного радника, який служив сенатором і відомий вище свого кола. Нас тільки двоє братів, ми жили між собою зразково, і я втішався його любов'ю. Цей брат… у січні цього року обвінчався зі свою кріпосною бабою, з якою жив цілий вік, і як її саму, так і прижитих з нею дітей збагатив коштом дітей законних. Можете уявити, як вразило мене це лихо. Це все відбувалося за дві версти від Харкова, в селі, і ні за нашими стосунками, найбільш дружніми до цього, ні за його діями щодо мене, як до меншого брата, я не міг ні відмовити його від такого ганебного вчинку, ні перешкодити йому в тому. Удар – і з огляду на низку обставин, удар жорстокий – був завданий. Із самого дитинства дуже люблячи його й бажаючи все йому дати, я не взяв своєї частини спадщини, а віддав усе йому для підтримки його по службі вже на важливих посадах, собі ж залишив право одержати – та й то через деякий час – капітал нікчемний проти того, який мав бути, а отже, і недостатній, щоб мати змогу жити більше-менше забезпечено. Першим моїм обов'язком було заступитися за братових рідних дітей, близьких мені по крові й по моїх почуттях до них. Я просив захистити їхню власність, але це залишено без уваги й відкинуто з обуренням. Я вимагав свого – і в цьому мені відмовили, наполягаючи, щоб я залишив усе й визнав би в правах цю паскудну бабу, від якої за весь час її непрямого панування ми зазнавали силу-силенну грубощів, зухвальств і прикрощів, і яка – наскільки я знаю її характер – якщо, визнавши, дам їй волю над собою, готова звести мене зі світу своєю поведінкою й нахабством. Ви розумієте, що ми не схотіли навіть чути про таку пропозицію, порвали з братом усі стосунки й з гіркотою дивимось, як марнується останнє добро, що належить моїй любій рідні, а самі, попри всю законність вимог, заснованих на рахунках, не отримуємо нічого, ба навіть відсотків, необхідних нам для прожиття. Усі ці солодкі події неабияк убили мій дух і сильно потрясли моє старече здоров'я. Я не вірю, щоб усе спокійно розв'язалось, і майже щодня доходять до мене нахабні слова баби-тріумфаторки. Якби брат обвінчався з іншою, нехай би і з селянкою, нехай би і з останньою жебрачкою, для всіх нас було б легше… Але ця тварюка, що розладнала життя брата з попередньою дружиною, що підступом віддалила його від дітей і грабувала їхні статки, тепер заживе всіх способів, щоб у слабкого, засліпленого старого взяти решту, а потім потішатись над усіма нами». Десь на цю пору Квітка-Основ'яненко, спираючись на родинні перекази, писав нарис «Основание Харькова», який уперше було надруковано в збірці «Молодик на 1843 рік» і присвячено небожу Валер'янові Квітці, чиї інтереси письменник обстоював у суперечці з його батьком. Судячи з усього, викладена тут зворушлива історія про щиру братерську любов між Григорієм та Андрієм Квітками, в якій легко добачити паралелі до життя самого письменника і його старшого брата, мала на меті напоумити Андрія Федоровича, нагадати йому про славні традиції роду, про братерську любов, про обов'язок перед рідними… Але все було марно. Принаймні 13 червня 1843 р. Квітка писав Плетньову: «З братом у мене все, як і раніше». Андрій Федорович не хотів зважати ані на вмовляння єпископа Харківського та Охтирського, відомого вченого, проповідника й церковного діяча Інокентія Борисова, ані на поради генерал-губернатора князя Миколи Андрійовича Долгорукова. Він і чути не хотів про те, щоб повернути Григорію Федоровичу належну йому частину батьківського спадку. А той своєю чергою не мав ані найменшого бажання розпочинати зі старшим братом судову тяганину. Отож, з болем каже письменник, «якби я не мав посади, то їй-бо не знав би, як і за що жити».

Аж ось, нарешті, останній відомий лист Квітки-Основ'яненка, написаний незадовго до смерті. Він адресований Федорові Олексійовичу Коні, і йдеться в ньому про літературу, театр, спільних знайомих… Словом, лист як лист. Тільки насамкінець – щемливий постскриптум, в якому Квітка говорить про свою колись любу Основу: «Основа так опоганилась, що соромно й титулуватися нею, та нічим замінити. Заступити іншим прибраним іменем, наприклад, Бездомний або щось подібне, не годиться й не личить, а власного імені не хочу ставити. Нехай ваші брати журналісти розпікають Основ'яненка, а не Квітку». Старий письменник, який так пишався і своїм давнім родом, і своєю Основою, перед смертю не хотів зватись Основ'яненком. Тепер йому й справді куди більше личило б ім'я Бездомний…